Рученчин Іван, син Івана, 1914 р. народився в Старому Угринові на Калущині. Родинний будинок знаходився на одній вулиці із священичою резиденцією (тепер вул. С. Бандери), де проживала сім’я о. Андрія Бандери. Товаришував із синами о. Андрія.

Початкову освіту здобув в сільській чотирикласній школі.  Працював вдома по господарству. Згодом його віддали в учні до майстра-кравця у сусіднє село Завій - Мельника Василя. Опанувавши кравецьку майстерність, шив верхній одяг для цілої округи. Це дозволило забезпечувати не тільки себе, але й допомагати сім’ї.

Активна громадська праця Степана Бандери в рідному селі згуртувала національно-свідому молодь. Запрацювала читальня „Просвіти”, а при ній аматорський театральний гурток, сільський хор та інші об’єднання. Іван очолив товариство „Відродження”, яке повело спрямовану ОУН боротьбу проти вживання українцями монопольних товарів, зокрема, алкоголю і тютюну.

В середині тридцятих років (1936-37) пройшов службу у польському війську.

Протягом 1941-1944 років активно працює по лінії ОУН. Допомагає магазинувати зброю для подальшої боротьби. Невтомно працює по забезпеченню українського війська обмундируванням. Зведена сестра А. Яцишин згадує: „До нас підводами привозили військові уніформи, тканину. Все це розміщували частково в себе, а решту по довірених людях. Для того, щоб швидко все пошити чи перешити ...

Роман Марчак народився в священичій сім’ї, корені якої походять із села Біла Стрийського повіту. Батько Романа, о. Воло­димир Марчак, за підтримки митрополита УГКЦ Андрія Шептицького закінчив духовну академію в Римі. Виконував священичі обов’язки у селах Баличі та Гірне, що на Стрийщині, а в 1911 році був направлений в Се­редній Угринів Калуського повіту. У шлюбі у о. Володимира Марчака і Неоніли Левицької народилося п’я­теро дітей: Наталка, Олександра, Василь, Роман (1912) і Володи­мира. Останні двоє народились в Середньому Угринові.

Дитинство Романа пройшло серед мальовничої природи передгір’я Карпат на окраїні Чорного лісу. В школу Роман ходив у Середньому Угринові, яку закінчив успішно: особливо полюбляв історію, літературу та фізкультуру (руханку). З молодих літ Ромко, так називали його рідні, брав активну участь в роботі читальні „Просвіти”, співав у хорі (диригентом був старший брат Василь), був засновником аматорського драматичного гуртка. Вис­тави ставили в Старому Угринові, Бережниці, Новиці, Голині, Добровлянах, Калуші. Активно займався спортом, полюбляв  футбол, волейбол, був дієвим у товаристві „Луг”, Пласті...

Народився 1925 року в с. Новиця Калуського району. Закінчив 7 класів місцевої школи (того часу це неповна середня освіта) і вступив у Калуш до гімназії, де провчився 4 місяці (до кінця 1939 року). Після встановлення радянської влади відбулась реорганізація шкільної освіти і Ілля повернувся до Новиці, де в школі ще раз проходив курс двох останніх класів протягом 1940-1941 років. В 1941 році пішов на навчання в Калуську торгівельну школу (директором був п. Гуцуляк), де здобував фах бухгалтера. Одночасно з навчанням працював бухгалтером на маслозаводі і у пекарні м. Калуш. В червні 1943 року закінчив торгівельну школу. Протягом місяця ще працював бухгалтером і в той же час пройшов медичну комісію для відбору у дивізію СС «Галичина», яка визнала його придатним для служби.

19 липня 1943 року мобілізований в дивізію СС «Галичина». Разом з Ільком до дивізії із с. Новиця пішли Сметанський (Чиканський) Петро, Соловей Любомир (попав в полон), Коник Іван (або Микола); з Калуша – Рудчак Михайло; Дуда Ілля з с. Верхня.

Новобранців привезли у Польщу, біля містечка Коханська у військовий табір «Гайделагер». Всіх обмундирували, озброїли карабінами і навчали військової справи. Восени 1943 року забрали до школи підстаршин, де проходив 4-и місячний курс навчання. Після закінчення навчання був призначений командиром відділення, а згодом помічником командира взводу в чині унтерштурмфюрер (чотовий (військовий ступінь в УПА) або сержант (військовий ступінь в радянському війську)). На початку літа 1944 року...

Постать Провідника ОУН – Степана Бандери ще за життя була оповита легендами, а з часом кількість цих легенд постійно збільшується. З одного боку приємно, що українці намагаються якимось чином пов’язати свої міста чи села, або конкретних осіб із постаттю Степана Бандери, а з іншого – це породжує вимисли та перекручування фактів, які з плином часу пробують подавати як історичну правду, що вносить в роботу дослідників певну плутанину.

         Документи на ім’я Степана Попеля, під якими С. Бандера проживав на еміграції від 1945 року і аж до дня вбивства 15.10.1959 року, не стали винятком.

Цікаву версію про документи Степана Попеля повідомив, перебуваючи в нашому музеї краєзнавець із с. Малнева, що в Мостиському районі Львівщини п. Степан Гусяк. За його версією о. Володимир Попель в 1944 році вивіз документи свого покійного сина Степана на еміграцію і в Реґенсбурґу передав організаційним чинникам, які й використали для документів Степану Бандері, коли взнали про долю Степана Попеля. Подамо його коротку автобіографічну довідку. Син священика о. Володимира Попеля Степан народився  16 серпня 1904 р. в селі Арламівська Воля, а в 1916 р. родина Попелів переїхала у с. Малнів. Степан Попель після закінчення філософського факультету університету, не одержавши роботи від польської влади, займається культурно-просвітницькою роботою на селі, організував хоровий і драматичний гурток, пробуджував національну свідомість селян та членів «Лугу»...

Степан Лесів, завідувач історико-меморіального музею Степана Бандери у Старому Угринові на Калущині. Народився 1975 року у сусідній з Угриновом Новиці. Разом із батьком-вчителем місцевої школи і неперевершеним грибником часто бував у навколишніх селах і в Чорному лісі, де майже кожний метр рясно скроплений кров’ю українських героїв, котрі на смерть ішли за нашу і майбутніх поколінь свободу. У студентські роки активно включився в громадську роботу, невдовзі очолив обласне молодіжне крило КУНу. Однак політична кар’єра не звабила його. Вирішив конкретною справою долучитися до висвітлення білих плям у страдницькій українській історії, до пошуку місць боїв і загибелі повстанців, їх належного пошанування. “Ніхто не забутий, ніщо не забуто”,— цей пам’ятний ще зі шкільного дитинства лозунг, переконаний Степан Лесів, має стосуватися всіх, хто боровся за нашу свободу. Над цим і працює вже більше десяти років у музеї. Молодший науковий працівник, завідувач фондами, заступник директора і останніх шість років очолює колектив музейників. Ходить з молодими науковцями, активістами “Меморіалу” повстанськими стежками, знаходить місця боїв, встановлює або відновлює разом із громадами березові хрести, досліджує численні архіви, пише наукову роботу.

Становленню музею Степана Бандери на його родиннім обійсті передували події, пов’язані з проведенням велелюдних зібрань, встановленням пам’ятників на пошану світлої пам’яті Провідника ОУН Степана Бандери...

Вперше в Старому Угринові при чисельному зібранні людей відбулось вшанування С. Бандери в 30-ті роковини з дня вбивства, 15 жовтня 1989 року. Нажаль достеменно невідомо імена ініціаторів проведення віче, але знаємо, що це були четверо хлопців, двох з яких звали Роман і Ігор, і троє дівчат. Спецслужби тодішньої влади робили спроби їхнього арешту, але завдяки згуртованості староугринівської громади цього вдалось уникнути...

Велика кількість свідомої української молоді жертовно і безкорисливо працювала в ім’я побудови незалежної України. Їхня праця в умовах підпілля з постійними ризиками для життя, а  також щоденна мужність та відвага у боротьбі з окупантом в більшості випадків не відомі нам, їхнім нащадкам. Ці зібрані і узагальнені матеріали нехай будуть пошаною їхній світлій пам’яті...

Наша кнопка:



<a href="https://bandera.if.ua/" target="_blank"><img src="https://bandera.if.ua/ImgEngine/museum-bandera.gif" alt="Історико-меморіальний музей Степана Бандери" width="88" height="31" border="0"></a>