Зі спогадів Марічки Галабурди: «Мама моя, Параня Гриців-Галабурда, мала 13 років, коли німці силою забрали її на «невільничу» працю з села Завій, що на Івано-Франківщині, в Німеччину. Батька Івана Галабурду спіткала така ж доля. Було йому 17 років, коли потрапив до Німеччини і під Мюнхеном, разом з маминим братом, вуйком Івасем Гриців, працював на фабриці, де виробляли амуніцію. Після війни вони утрьох опинились в таборах утікачів в селищі Стефанскірхе, біля містечка Розенгайм в Баварії. Там одружилися й переїхали в 1948-му році до Бельгії, до Лімбурщини, що являлася провінцією вугільних копалень, де в не зовсім сприятливих обставинах — бельгійці не дуже-то тішилися наїзду чужинців — стали основоположниками українського громадського життя в містечку Ґенк».
Марічка Галабурда-Чигрин — єдина із жінок діаспори — побувала на відкритті першого пам’ятника Провіднику ОУН Степанові Бандері у Старому Угринові 14 жовтня 1990 року
Про це — у спогадах (стилістика автора збережена)
" ... Близькі, акустичні удари, звуки великого годинника на будинку Укрпрофради на Хрещатику збудили мене ранком. Крім того, задзвонив і телефон. Це Андрій Васькович (редактор газети «Шлях Перемоги», що виходить у Мюнхені. //— Ред.) повідомив мене, що він виходить з готелю "Москва”, де він ночував у кімнаті депутата Гриніва...
До двох других автобусів заходили СНУМівці Києва та околиць. Поїздку організував Микола Кунцевич.
Лише на одному автобусі майорів синьо-жовтий прапор. Він вже був повний. Я заявила Миколі, що не поїду з ними, якщо на другий автобус, в якому я буду їхати, не причіплять прапорів. Хлопці задовольнили моє бажання й врешті ми рушили в дорогу в Івано-Франківськ...
Їхали ми через Житомир. На головній дорозі нас зупинила міліція. Ми повибігали з автобусів. Що сталося? Нічого! Міліція хотіла поговорити з нами.
Хлопці почали розповідати міліціонерам, хто такий Степан Бандера. Коли один з них спитався, що то за червоно-чорний прапор, я почала співати:
"Прапор червоно-чорний, то наше все добро —
Червоне — це кохання, а чорне — пекло дно...”
...Близько 23-ої години ми приїхали в Івано-Франківськ. В автобусі було дуже весело.
Хлопці й дівчата співали разом з Олегом Павлишином, який пригравав до співу на ґітарі.
Автобус зупинився недалеко Обласної Ради. Хтось вибіг до приміщень Руху. За кілька хвилин біля автобусів з’явилося авто, з гучномовцями, прикрашене синьо-жовтим і червоно-чорним прапорами. Через гучномовці понісся особливий привіт гостям з Москви, Мюнхену і Сіднею. Авто це їздило по вулицях міста, закликало людей до участі у посвячені пам’ятника Степанові Бандері.
Ми всі влаштувалися на нічліг в готелі "Україна”.
Посвячення пам’ятника Степану Бандері
Ідея створення пам’ятника Степана Бандери в селі Старий Угринів виникла спонтанно по першому З’їзді СНУМ — у травні 1990 року. Так звана "молода” Україна, як з Західних, так і з Східніх земель прибула вшанувати пам’ять Провідника ОУН. Після травня було створено Комітет, в склад якого увійшли члени УРП, Меморіялу, Української Християнсько-Демократичної Партії.
Мушу признатися, що в своїх, навіть найсміливіших мріях, я не сподівалася, що буду присутньою на відкритті цього пам’ятника, бо не знала, що те відкриття відбудеться. І взагалі не думала, що поїду за три місяці знову в Україну!
Ранком 14-го жовтня — день святої Покрови був дуже щедрий на соняшні проміння. Колона автобусів, кілька десятків авт, на чолі з тим, яке нас зустріло в ночі — рушила від Будинку Обласної Ради до села Старий Угринів.
Довколішні гори, потік Бережничка та довколішні села, ще ніколи не бачили такого масового Здвигу.
На окраїнах села Боднарів його мешканці, з прапорами і портретом Степана Бандери, зустріли колону. Довідавшись, що я їду на це відслонення, мене вітали пахучим, ще теплим з печі короваєм, вишитим рушником та квітами. Я була зворушена до сліз і не могла промовити слова. Ніколи в житті не сподівалася такої честі. Селяни запам’ятали мене з попереднього мого побуту.
—А ви таки приїхали,— сказав в сльозах, обнімаючи мене, якийсь старший пан.
Відповіла, що це зовсім випадково сталося. Виявилося, що той чоловік — бувший політв’язень, кілька років був на Сибірі в концтаборі і зустрічав там моєї мами брата Василя, який, на жаль, вже не живе. Чомусь той пан став мені близьким, бо він досі єдина особа в Україні, яка могла мені щось сказати про ув’язнення мого вуйка.
—Чули ми по радіо ваше інтерв’ю, пісні, які ви співаєте. Ми замовляли ваші пісні. Ми дуже горді такою землячкою! — казали жінки, які просилися їхати з нами.
Микола Кунцевич запросив до автобусів людей. Вони сиділи і стояли. Автобус перетворився у вулик бджолів. Я побоювалася, що при раптовому зупиненні автобуса — ті, що стоять, попадають! Люди щось говорили, хтось мені ставив питання, про перебіг голодівки (ідеться про студентське голодування 1990 ркоу у Києві. // — Ред.), інші співали...
Чим ближче ми наближалися до села Старий Угринів, тим більше автобусів й авт ми зустрічали по дорозі.
Людські ручаї, мов керовані якоюсь невидимою силою, пливли до невеличкої сільської площі, де поруч, з щойно відновленою капличкою, де батько Степана отець Андрій хрестив дітей — біля батьківської хати, стояв заслонений синьо-жовтим прапором — ПЕРШИЙ в Україні пам’ятник Степанові Бандері.
Навколішні осінні барви дерев збагатилися синьо-жовтими та червоно-чорними кольорами.
50-ти тисячна маса пропустила нас коридором, сформованим охороною РУХ-у, які були вдягнені у військово-десантних уніформах. Біля заслоненого пам’ятника стояла почесна варта бувших вояків УПА. Нас — Доценка, Васьковича, Кунцевича, Перепуста й мене запросили на почесну трибуну. Там стояла вся родина Бандери, знайомі мої депутати Івано-Франківська та Калуша, які були раді мене знов бачити й які сердечно віталися зі мною й "моїми хлопцями”.
А люди все заповняли площу й навколішні поля. У масі й моя родина, яку не могла ніяк віднайти. Вишиті хоругви, море квітів біля пам’ятника — картина надзвичайно зворушлива.
Старий Угринів золотився в сонці.
Врешті, почалася церемонія. Під звуки "Ще не вмерла Україна” знімався прапор. Перед нами з’явився чудовий пам’ятник Бандери з білого мармуру.
Коли пишу ці рядки, то того пам’ятника там вже немає. В ночі з 30-го на 31-го грудня сильним вибухом бомби, цей пам’ятник був зірваний. Ушкоджено капличку і 70 навколішних хат. Були й ранені.
Святом керував Віталій Цапович — Голова Івано-Франківського СНУМу. Виступали з привітами, промовами багато людей. Я нічим тут не була здивована. В Україні, так, як в нас в діяспорі, люблять говорити й говорити... Надано й мені слово! Між промовами співав Олег Павлишин та калуський хор. В тій масі людей, ми з Андрієм Васьковичем були єдині діяспорці. Нам справді пощастило бути свідками такої величної події.
Владика Павло Василик освятив пам’ятник.
Народні депутати Калуша запросили нас на обід, до хати Голови Сільради Угриніва. Якою сердечністю вітали нас! Я переймалася тим, що київські снумівці не матимуть обіду! Організатори свята не подбали про те, що можна було б десь поблизу купити щось з’їсти й випити. Та, може, вони не сподівалися київських гостей! Подарований мені коровай в Боднарові я дала хлопцям і дівчатам. Потім вони мені казали, що він був надзвичайно смачним...
Дещо по 18-ій годині ми верталися в Івано-Франківськ на свято УПА. Це перше таке масове свято після Другої Світової Війни. Тисячі станіславців пройшлись вулицями міста з смолоскипами, а на площі біля Обласної Ради, де лише кілька днів перед нашим приїздом демонтовано пам’ятник Леніна, відбувся величавий мітинґ і концерт, яким керувала пані Марта Когутяк, завідуюча відділом культури Івано-Франківська. Вона ще в Угриневі наказала нам приїхати на свято і виступити. Співали ми з Олегом Павлишиним, виступав гурток "Рій”. Люди стояли й говорили до півночі ... " |
