Головна   Музей   Світлини   Статті   Контакти  
 
Назад Назад

Вшанування Зеновія Красівського в 95-ту річницю з дня народження в рідному селі Витвиця.

12 листопада 1929 р. – в селі Витвиця на Івано-Франківщині народився Зеновій Михайлович Красівський, поет, політв’язень радянського режиму

Старші брати Зеновія воювали в УПА, тож його світогляд сформувався під впливом визвольної боротьби ОУН і УПА на теренах Галичини. Коли ж у 1947-му родину вислали в Казахстан, утік із ешелону, перебував на нелегальному становищі в Карпатах та у Львові.

«Село прийняло мене зачудовано, підпілля насторожено, з підозрою, а сільські хлопці, що сиділи по бункерах на свою руку, до себе не пустили... Трудно описати, як я перебув цю зиму. Трудно пригадати, скільки пережив облав і скільки разів був на волосину від смерті», – згадував Зеновій Михайлович.

У 1949-му заарештований, витримав 21 день безперервних допитів і засуджений на 5 років ув’язнення (яке відбував в Архангельській області) та довічне заслання. Звільнився завдяки амністії з нагоди смерті Сталіна, повернувся до родини в Караганду, працював на шахті. Дбав про відкриття українських шкіл, сприяв створенню української книгарні. Внаслідок аварії і важкої травми став інвалідом ІІ групи.

Однак це дозволило отримати паспорт і повернутися в Україну. Навчався на заочному відділенні Львівського університету, працював у бібліотеці, вчителював. Стояв біля витоків підпільного Українського національного фронту (УНФ), який ставив за мету мирними методами боротися за незалежність України. Організація нараховувала близько 150 членів, а її діяльність поширювалася головним чином на Івано-Франківщину та Львів. 

В цей період написав історичний роман «Байда», збірку віршів «Месник». Редагував машинописний журнал «Воля і Батьківщина» (всього вийшло 16 випусків у 1964-1966 роках). УНФ розсилав заяви партійному керівництву і в центральну пресу, протестуючи проти арештів української інтелігенції та насильницької українізації. Особливо розголосу набув «Меморандум УНФ ХХІІІ з’їзду КПРС», після чого організація потрапила в орбіту уваги КДБ. Красівського арештували 24 березня 1967-го і засудили за «зраду батьківщини» на 5 років тюрми і 7 років таборів, а також 5 років заслання. У 1968-1971 роках перебував у Владимирському централі, де написав поему «Тріумф сатани» і збірку віршів «Невольницькі плачі» (надрукована у Лондоні в 1984-му). Поезії, які писав «невидимим розчином» між рядками журналу «Иностранная литература», знайшла охорона. Тож у 1972-му засуджений за «антирадянську агітацію і пропаганду» і направлений до психіатричної лікарні Смоленська, пізніше переведений до Львова. Офіційна медицина визнала його «параноїдальним шизофреніком».

Втомлена постійними переслідуваннями, його покинула дружина. Однак у 1979-му уклав шлюб із лікаркою і правозахисницею Оленою Антонів (першою дружиною В’ячеслава Чорновола), з якою багато років листувався. «Для мене, бездомного каторжанина, та ще з таким діагнозом, та ще під наглядом, вона була ніби принцесою у шкляному замку на високій і недоступній горі, на яку я мав видряпатися і той замок здобути. І я старався, хоч розумів нікчемність моїх акцій», – розповідав Зеновій Красівський.

Тоді ж став членом Української Гельсінської групи. «Все своє життя я активно відточую злобу на ворогів мого народу, я вчився любити свій народ і нести себе за нього в жертву. Досить рано я дійшов істини, що не в перемозі суть людського щастя, а в жертовності задля ідеї», – написав у заяві про вступ. А вже за кілька місяців його знову заарештували і направили в колонію суворого режиму добувати термін покарання за вироком 1968-го (8 місяців ув’язнення та 5 років заслання).

В Україну повернувся в 1985-му, провівши в неволі загалом 21 рік. Олена загинула під колесами вантажівки у Львові в 1986-му, на його очах. Відтак ще більше зосередився на громадській роботі. Опікувався відновленням Української греко-католицької церкви, допомагав зводити жіночий монастир у Горшеві на Івано-Франківщині. Один із засновників політичного об’єднання «Державна самостійність України» (1990). Також очолював Крайовий провід ОУН (р) в окупованій Україні, про що стало відомо вже після смерті.

Під час одного з виступів у січні 1991-го зазначив: «Наш ворог – то є ворог історичний: Росія. Вона все в нас забрала. І якщо ми цього не усвідомимо, не організуємося і не дамо відсіч, чуда не буде… Мусимо усвідомити, що наш порятунок – у нашій любові до нашого народу, мови, звичаїв».

Помер внаслідок інсульту 20 вересня 1991-го у Моршині на Львівщині. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» 1-го ступеня (2006).

«Донині важко збагнути, як ми вистояли. У своєму патріотизмі, у своєму націоналізмі, аби не зрадити Ідеї, аби не заплямувати Честі учасника святої боротьби! З подивом дивлюсь на себе, того шмаркача, який в руках таких досвідчених катів не назвав жодного прізвища, жодної явки, жодної хати. Після безперервних допитів і катувань мене кинули, як лантух, в машину, а з машини – в підвальну камеру на Лонського. Я довго був там, де сонце ховається за обрій і більше не сходить… Я відбував у критках, дур домах, таборах, я сидів по карцерах, по бурах. А плакав хіба в «Невольницьких плачах». Я боявся хіба що розминутися з Честю! Я ніколи нікому не свідчив, я за всі терміни не написав катам жодної заяви! Я був завжди й понині гордий з того, що я – український націоналіст!».

(Зеновій Красівський)

IMG_20241111_143853_700.jpg
IMG_20241111_143854_066.jpg
Дата публікації: 11.11.2024   Кількість переглядів: 157
Історико-меморіальний музей Степана Бандери
 
   
  Промова Степана Бандери  
 

Наша кнопка:

Історико-меморіальний музей Степана Бандери

 
  Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання  
Головна | Музей | Світлини | Статті | Контакти | Карта сайту
© 2024 Історико-меморіальний музей Степана Бандери