До 84-річниці з дня розстрілу о. Андрія Бандери
Життєвий шлях о. Андрія Бандери – приклад жертовності…
До 84-річниці з дня розстрілу
Як і сьогодні, так і в минулому столітті мільйони українців склали численні жертви на вівтар боротьби за українську державність. Яскравим прикладом такої жертовності є родина Бандерів, зокрема життєвий шлях о. Андрія. Наразі маємо можливість ознайомитись із кримінальною справою о. Андрія Бандери № 61112 (архівний № 7129 П), в якій розміщений текст автобіографічного рукопису «Мої особисті зізнання».
Народився Бандера Андрій Михайлович 11 грудня 1882 року у місті Стрий на Львівщині в сім’ї міщан-рільників Михайла Бандери та Розалії-Євфрозини з дому Білецьких. Проживали вони на окраїні міста, званій ланами, володіли там полем і займалися рільництвом. У сім’ї було четверо дітей – Андрій, Климентина, Софія та Осип.
Закінчивши 1902 році польську гімназію у Стрию, Андрій продовжив навчання на богословському факультеті Львівського університету. Вивчав теологічні дисципліни, відвідував на філософському факультеті лекції старослов’янської мови і української літератури, а в духовній семінарії – слухав виклади з різних галузей сільського господарства і кооперації. Писав статті до журналу “Молода Україна”. Вступив до Національно-Демократичної партії. Після богословських студій, осінню в 1906 році повінчався з Мирославою Глодзінською, донькою о. Володимира Глодзінського пароха сс. Бережниця Шляхетська та Угринів Старий (так до 1940 –х називали с. Старий Уринів). В 1913 році після смерті тестя Андрій Бандера зайняв його посаг.
Отець Андрій, маючи добре утримання тестя о. В. Глозінського, зумів зібрати фахову бібліотеку богословського, історичної, економічної та класичної літератури. У їхньому домі часто збиралися активні учасники українського націоналістичного життя Галичини: Павло Глодзінський – один із засновників “Маслосоюзу” і “Сільського господаря”; Іван Куровець (1863-1931) – політичний і громадський діяч, лікар, посол до галицького сейму, міністр здоров’я в уряді ЗУНР, засновник газети “Калуський листок” (виходила з 1912 року); Ярослав Веселовський політичний і громадський діяч, журналіст, посол до Віденського парламенту, редактор видань “Просвіти”, газети “Діло”; Михайло Гаврилко – січовий стрілець, митець, культурно-громадський діяч, скульптор, різьбяр, автор погруддя М. Шашкевича та проекту пам’ятника Т. Шевченка, активний діяч громадського життя періоду УНР та інші.
Активно займався парох й суспільно-політичною діяльністю, проводив роз’яснювальну роботу серед селян у період виборів до австрійського парламенту та галицького сейму. Від 1914 року очолював Калуську філію “Сільського господаря”. Відстоював інтереси українських виробників сільськогосподарської продукції, врегульовуючи військові вимоги надмірних поставок товарів між польськими поміщиками і селянами. Налагоджував діяльність молочарень та кооперативів.
В літку 1917 року р. до Калуша підійшла російська офензива, велися важкі двотижневі бої. Потерпіло багато фронтових сіл, але найбільше велике підгірське село Новиця, в якому в горішній частині погоріло близько 300 хат. Завданням філії «Сільського господаря» було бодай частинно відбудувати село. Священик часто ходив пішки до Станіславського староства (відстань 24 км), щоб добути будівельні матеріали для погорільців.
Восени 1918 р. закінчилася Перша світова війна, зруйнувавши дві великі імперії Російську і Австро-Угорську. На їх руїнах почалось відродження української нації. Утворилася УНР, ЗУНР. Отець Андрій Бандера, вранці 2 листопада, забезпечивши селян довколишніх сіл зброєю схованою в 1917 р., брав участь у повалення австрійської влади в Калуші, став одним із організаторів державного становлення ЗУНР у Калуському повіті.
28 жовтня 1918 року о. Андрій Бандера увійшов до складу повітового Народного Комітет, очолюваного Миколою Желехівським. Слідкував за постачанням харчування до міста, зокрема робітника фабрик та заводів, щоб не допустити страйку. Треба було налагодити вчасне постачання продуктів, запобігти їх продажу за спекулятивними цінами поза межами повіту. Весною 1919 р. отримав повноваження Калуської філії “Cільського господаря ” бути її представником у Національній Раді Станіставі, опікувався земельною реформою, що передбачала наділення малоземельних селян поміщицькими, церковними і монастирськими землями. У час наступу польських військ, підсилених французькою армією Галена, перевозить у травні 1919 року свою сім’ю та майно двома возами до Ягольниці. Залишивши дружини з дітьми на опіку свого швагра отця Володимира Антоновича, отримує призначення від секретаріату військових справ бути капеланом у п’ятому полку третьої бригади другого корпусу УГА. Сповідаючи у Вінниці воїнів, хворіючих на тиф, сам заразився цією хворобою і ледве вижив. Зимою лікувався в Одесі, а влітку 1920 р. о. Андрій повертається на Калущину. Восени займає місце пароха. Саме тоді він приніс дому і заховав під стріхою синьо-жовтий капеланський прапор. Ось як описує отець своє повернення: «Повернувшись в Галичину застав я в родині тяжкі відносини: моя жена догорала на туберкули легенів, найстарша дочка хвора на вухо, господарку зруйновано, а сам уникнув арештування польською владою тільки тому, що під Войниловом були вже патрулі червоної армії – все ж був конфінований (тобто затриманий) в селі і поза Калуш не міг нікуди виїхати навіть до спеціаліста лікаря у Львів для ратовання жени. Коли весна 1921 була повнім блиску цвітіння я поховав дружину, полишившись з дрібними сімома дітьми, з яких найменшому Богдану було півтора року».Тож довелося багато працювати, щоб виростити дітей. Його життєвим дороговказом були слова «Бог і Україна», так він навчав свою паству та своїх дітей. Для них побожність та патріотизм були основою виховання.
Не зважаючи на тяжкі удари долі, о. Андрій стає в центрі громадсько-суспільного життя: відновлює “Просвіту”, споживчі кооперативи, товариство “Сільський господар” тощо.
На початку листопада 1928 року по всій Галичині відзначають 10-ті роковини створення ЗУНР. У Калуші їх організував син о. Андрія – Степан Бандера. В ніч з 3 на 4 листопада на церковній брамі с. Бережниця були розклеєні листівки-звернення про звільнення Галичини від поляків. 4 листопада 1928 р. під час проведення панахиди на могилах полеглих Українських Січових Стрільців, які полягли українсько-польській війні о. Андрій Бандера виступав з різкою критикою польської влади, наголошуючи що поляки на українських землях є тимчасовими колонізаторами, які гноблять українців. Розповідав про те, як українських патріотів безпідставно мордують у польських тюрмах. По закінченню панахиди заспівав пісню «Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить». Понад 300 односельчан підхопили спів, серед яких були й члени УВО. Закінчилося віче сутичкою між українцями та поляками. Вже 7 листопада на о. Андрія Бандеру та його сина Степана була заведена кримінальна справа. Їм інкримінували порушення громадського спокою, а в донесенні поліції записано, що вони є членами УВО, які проводять на теренах Калуського повіту антипольську пропаганду, залучаючи членів «Сільського господаря», «Просвіти» та «Лугу». На основі подій, що відбулися в Бережниці, повітове поліцейське управління 13 листопада 1928 р. провело масові обшуки в населених пунктах Калуського повіту. Однак, з 35 населених пунктів лише в Тужилові поліція виявила три примірники журналу «Сурма», а також до справи додали 2 листівки, які за свідченнями очевидців, розповсюджував Степан Бандера. Кримінальну справу припинили у липні 1929 р. за недостатньою кількістю доказів. Оскільки всі допитані давали одностайні відповіді, що панахиду служили в пам’ять полеглих на війні, і що жодних агітаційних, а тим більше політичних промов не було.
В 1930 році вдруге заарештували батька із сином. На цей раз, причиною для арешту була організація зустрічі-привітання в Калуші глави української церкви Андрея Шептицького. Степан Бандера організував кінну «бандерію» із мешканців Угринова Старого та Бережниці, якій вдалося прорвати поліцейську заставу й з’явитись перед трибуною із привітанням Шептицького.
У ті часи, Старий Угринів належав до Львівської архієпархії, та був частиною Калуського повіту Станіславського воєводства. Така близькість до єпархії, де витіснялись «візантійські» обряди та священики – «візантійці», тобто ті, що виступали проти реформи та вважали, що «целібатна реформа» введена згори, нехтує і ломить не лише права нашої держави, не лише вкорінені традиції, але й суперечить світогляду українського народу. Тому і посилилось вороже ставлення до о. Андрія Бандери з боку правлячих кіл, що й стало причиною його переведення на іншу парохію в с. Воля Задеревацька на Долинщині. Анна Іванів, яка мешкала по сусідству з Бандерами, а батько її був паламарем, згадувала, що дуже любили сім’ю священика за простоту і щирість.
Після арешту Степана Бандери в 1934 рокі, у зв’язку з розслідуванням справи вбивства міністра Броніслава П’єрацького, о. Андрія в квітні 1935 р. переводять на біднішу парохію в с. Тростянець.
Із приходом у 1939 р. совєтської влади о. Андрія переконували, що почнуться репресії, і пропонували виїхати за кордон, але він відмовився. На прохання бодай дітей переправити, він твердо заявив, що діти залишаться з ним, на все є воля Божа.
У половині лютого 1940 р. був перший загальний вивіз українців з Долинщини. Отець Андрій Бандера старався хоч трохи підбадьорити сполоханий нарід. Отець Марко Дирда ЧСВВ згадував, що 11 квітня 1940 р. о. Андрій прибув до Долини, щоб допомогти у великодній сповіді прихожан. Він був середнього росту, сивоголовий з маленькою борідкою. В розмові з ним зникали сум, журба і тривога на обличчях у присутніх. Завжди підбадьорював парафіян словами: «Усе в Божих руках. У них доля нашого народу». Неодноразово ходив зі своїми парафіянами на прощу до Гошева на Ясну Гору. На запитання, що він думає робити, адже комуністична Москва за сина Степана може його першого арештувати, о. Андрій спокійно відповідав: «З приходом совєтського режиму моя донька Марта, на моє доручення, придбала мені валянки та теплий одяг. Я готовий на все. Щось гірше від Соловок чи Сибірської Воркоти не може мене зустріти, а насильна смерть від більшовицької кулі тільки прискорить мою зустріч із споконвічним Богом».
Уночі, 23 травня 1941 р. в домі о. Андрія Бандери енкаведисти провели обшук та заарештували його разом із доньками Мартою та Оксаною. Також з ними був В. Стефанишин, який переховувався їхньому будинку. Всіх повезли до Долини та утримували в різних камерах. Незабаром перевели до Станіслава, завели кримінальну справу, допитували та вибивали зізнання. Мотив арешту переховування члена ОУН Стефанишина В.Д., у якого при затриманні вилучили револьвер системи «наган» і п’ять бойових патронів. При обшуку також виявили 235 книжок та журналів, п’ять альбомів з фотографіями, чотири групові фотографій та 179 поштових листівок-привітань з нагоди свят. До забороненої літератури віднесли «Повість минулих літ», «Про бджільництво», «Крізь пустині Азії», «Історія України-Руси», журнал «Нива», які в результаті були спалені як особливо шкідливі контрреволюційні і націоналістичні.
Через п’ять днів о. Андрія переводять до Києва у третє відділення НКВД УРСР та добавляють інше обвинувачення: «….є батьком керівника краківського центру ОУН Бандери Степана Андрійовича». Цим і показують справжні причини арешту. Почалися інтенсивні допити на яких о. Андрій вів себе спокійно та мужньо. Слідство доручили вести оперуповноваженому третього відділу УНКДБ молодшому лейтенантові держбезпеки Войцехівському.
24 червня допит розпочався о 22:25 хв., а закінчився пізно в ночі, однак вже о 10:00 год. 25 червня його продовжили. Загалом допитів було дуже багато і питання ставили різні. На одне із них – «Розкажіть про програму ОУН», о. Андрій відповів, що її члени борються за створення самостійної української держави. І нічого поганого в цьому не має. Кожний народ має право на свою незалежність. Кращі його сини і доньки, найбільш свідома його частина – інтелігенція - не визнає окупантів. На такий шлях стали і його діти. І він гордиться ними. Сам він не є офіційним членом ОУН з релігійних мотивів. Погоджуючись з принципом: «Кожна влада від Бога». Але як націоналіст він розуміє, що самостійну державу можна побудувати внаслідок збройної боротьби українських націоналістів із совєтською владою.
Дивлячись смерті у вічі о. Андрій Бандера називає себе симпатиком українських націоналістів, не просить помилування, ні в чому не кається. Так чинять справжні патріоти своє держави.
На підготовчому засіданні, 7 липня 1941 р. військовий трибунал розглянув справу. Тоді ж було вирішено слухати справу на закритому засіданні, без прокурора, без адвоката і виклику свідків. Звинувачення Бандери Андрія Михайловича, базувалося на його особистих не перевірених показаннях, даних у наслідок не людських тортур. Інших доказів його націоналістичної діяльності немає. Ніхто з тих, хто проходив по справі, окрім Стефанишина не був допитаний. Під час допитів, він показав, що боячись арешту, ховався в будинку о. Андрія у своє нареченої Євгенії Білянської, яка працювала там служницею. Однак і її не допитували.
8 липня 1941 р. відбулося засідання військового трибуналу Київського військового округу на якому о. Андрію Бандері винесли смертний вирок.
У вироку було сказано, що рішення трибуналу може бути оскаржене протягом п’яти діб з дня вручення засудженому його копій. Однак, радянський суд не мав наміру чекати. 10 липня 1941 р. вирок привели в дію, розстрілявши о. Андрія Бандеру, людину в діях якої не було складу злочину.
8 лютого 1992 року прокуратура України реабілітувала Бандеру Андрія Михайловича, визнавши не винним у скоєнні будь-якого злочину.
У сторінках кримінальної справи о. Андрія Бандери відбилися скалічені долі стражденного українського народу, та беззаконня, яке творила радянська влада на наших землях.
Підготувала
наукова співробітниця ІММСБ
Ольга Чолій
1. Арсенич П, Бурнашов Г, Яневич Б. Степан Бандера та його родина. – Івано-Франківськ, «Нова зоря». – 2008.
2. Бандера С. Мої життєписні дані // Перспективи Української Революції. – К. – 1999.
3. Бандерівський Край. – Старий Угринів. – 2004.
4. Батько і його сини // Альманах «Гомону України». – 1989. – № 1. –
5. Воля і Батьківщина. Український часопис. Число 1(14/30), Львів. – 1999.
6. Збірник матеріалів науково-практичних конференцій. Історичний клуб «Магура». – 2016.
7. о. Андрій Бандера мученик української церкви. Калуш. – 2001.
8. Родина Степана Бандери у Волі Задеревацькій // Рани. – 1998.
9. Хроніка парохі Бережниця Шляхетська і Угринів Старий о. Дмитра Березовського (фонди ІММСБ Старий Угринів).
10. Шематизм всього кліру Львівської греко-католицької єпархії. – 1913.
|
