Люди і долі…
О,сестри, сестри, горе вам.
Тернистий шлях Оксани Бандери.
Оксана Бандера – одна із восьми дітей цієї славної родини. З різницею в один день ми відзначаємо дві дати, пов’язані із цією людиною – 22 грудня 1917 рік – дата народження, а 24 грудня 2008 рік – дата смерті.
На час смерті матері Оксані виповнилося 5 років. Мама, Мирослава Бандера, померла в 1921 році від туберкульозу (згадує Степан Бандера в «Моїх життєписних даних», а за твердженням місцевих старожилів, Мирослава померла від кровотечі під час пологів).
В різних історичних, публіцистичних, художніх книжках радянського видання постійно підкреслювалось, що туберкульоз – це хвороба бідних у капіталістичних країнах, результат важкої праці, поганих побутових умов і недоїдання. Тож з цього можна зробити висновок, що сім’я Бандерів не жила в розкошах. Навіть Ярослав Рак, який знав Бандеру ще коли вони вчилися в стрийській гімназії, у своїх спогадах зазначав: ”Він був низького росту, шатен, дуже бідно одягнений”, а під час арешту о. Андрія Бандери в Тростянці в протоколі є фраза, яка заслуговує уваги : «... без конфіскації майна за відсутністю такого» .
Не дивлячись на тяжкі побутові та матеріальні умови батько сам займався освітою та вихованням дітей. Деякою мірою допомагали родичі. Оксану взяла на виховання тітка Людмила, дружина о. Чорторийського, пароха села Кобиволоки на Тернопільщині, де вона виростала разом з іншими дітьми сімейства Чорторийських до свого повноліття. У 1933 році вона повернулася до батька у Старий Угринів. Згодом поступила на навчання до Стрийської гімназії, по закінченні якої вчителювала у Тростянці (1933-1941). Там, в Долинському районі, Оксану, разом із сестрою Мартою та батьком, в ночі з 22 на 23 травня 1941 року, за місяць до початку німецько-радянської війни, арештували. На той час, як польські, так і московські репресивні органи знали про причетність родини до діяльності ОУН. Та достовірними фактами не володіли. Але якщо перші не наважились без них репресувати родину, то для других не існувало жодних перепон у боротьбі з „ворогами народу”. Згадує пані Оксана: „Вдершись вночі до оселі, наказали всім негайно збиратися. З речей брати з собою нічого не дозволили. Сказали, нібито вивозять нас до іншої області. В чому були одягнені, в тому й веліли їхати. Марта хотіла повернутись до хати і взяти бодай одну суконку, аби було в що перебратися. „Не можна”- суворо попередили нас, а один з поміж них випалив:” Ти што, на бал собіраєшся?!”
Ми поїхали без окрайця хліба, без копієчки. Батька першого посадили в машину, пізніше мене і Марту. „Садітєсь, вот ваші вєщі” – сказав один. Ми здивувалися. Бо як то могло статися, що невеліли нічого брати, а тут кажуть: „...вот ваші вєщі”. Вони самі позбирали, що під руку підвернулося. Нишпорили, напевне. Нам дуже кортіло знати, що є в тому білому клунку, який для нас зготували. Розв’язуємо, дивимося... – а в хустині в сякій-такій одежині загорнуті молитовник і вервечка. Боже... Ті самі, що подарували нам тато. А в тому молитовнику – образок Гошівської Небесної Заступниці. Серед тих нелюдів, певно, була віруюча й добра людина. Так Бог дав. Пам’ятаю, той же чоловік витягнув з кишені наручний годинник і каже: „Вазьмі, может прігодітся”. То був годинник Марії – дружини брата Василя. Вона залишила його в нас, бо в селі був гарний майстер, який ремонтував годинники.
Там, у Сибіру, зігрівали наші серця татові молитовник, святий образок і вервичка. Ми ховали ці святині від поганого людського ока. На спецпоселенні я вишила для цього образка рамку на полотні і повісила на стіні. Хтось доніс, що „бандєровци вєшают агітацію на стенах”. Приходять і питають: „У вас єсть ікона?” Марта каже, що є. „А що, - питає, - хіба не можна мати?” Ті відповідають: “Можна. Можетє даже імі всю комнату обклєіть, ліш би агітацію не вєлі”.
Оксану разом з Мартою, без суду та слідства, відправили етапом на безмежні простори Сибіру (Красноярський край). Пізніше повідомили їм про те, що їх обох засудили як „ворогів народу” на довічне проживання поза межами України.
Дошкуляли постійні перекидання з одного спецпоселення на інше. Мерзли постійно в необжитих домівках. З липня по 9 лютого 1942 року вони перебували в селі Живий Ключ Козачинського району Красноярського краю і працювали різноробочими в колгоспі „Серп і молот”. Згодом проживали у селі Шуліково, а з 1953 року перебували уже у Сухобузіно Красноярського краю.
Життя на засланні було надзвичайно тяжким. Згадує пані Оксана: ”Щоб самій себе хоча б трошки розрадити, я часто згадувала картину, яка глибоко вкарбувалась мені в пам’ять. Біля ошатної церковці в Тростянці вгинався від яблук сад. Батько любив цю місцину. Постійно пригощали сільську дітвору яблуками й сливами, відпочивали під густими кронами дерев. Я пам’ятаю кожен кущик, відчуваю стогін саду, в якому кора на яблунях тріскала. Він кликав шумом гілястих груш і черешень, пахнув білим цвітом вишень. Цей сад дуже любила Мирослава, дочка Володимири. Коли батько поверталися із церкви, вона зустрічала їх там, сідала на коліна і просила, щоб дідусь щось заспівали. Вони знали багато українських народних і стрілецьких пісень. Пам’ятаю любили співати „У лісі сосна горіла, під нев дівчина сиділа”. Маленька Мирослава дуже сміялася, бо ніяк не могла собі уявити, як можна було носити воду решетом і гасити вогонь. Також дуже батько любили співати „Заквідчали дівчата стрілецьку могилу”.
Та на жаль, це все були тільки спогади. Вони закінчувались і перед очами знову поставало реальне життя на безмежних просторах холодного Сибіру. Тільки-но вони зведуть бараки та викорчують пні на ділянці, як їм знову наказували залишити все і переходити на інше місце проживання. Невільничі будні – виснажлива праця на лісорозробках. Та одного травневого дня на лісодільницю Урман Красноярського краю прибули кадебісти і терміново доставили сестер в комендатуру. Це сталося ще в 1953 році, після смерті Сталіна. Марту і Оксану, під приводом відправки додому, везли товарняком два тижні, аж поки сестри не довідались, що їхній потяг прибув до Москви. Там їх поселили без жодних документів у восьмиповерховому будинку, у квартирі, господар якої нібито на літній період виїхав з дітьми на дачу. Мартою і Оксаною „опікувалась” господиня, яка возила їх подивитись кінофільми, наприклад, про „нерадісну” долю американського робітника і т.п. Але сестри, зрозуміли, що їхня московська квартира належить не зовсім звичайній сім’ї, а службі московської держбезпеки. Підозра підтвердилась, коли по радіо прозвучало повідомлення про смерть Берії, на що сестри тут же звернули увагу. На ранок наступного дня радіоприймач безслідно зник з їхньої квартири.
Надалі НКВС приготував їм „вишуканий” спосіб наруги у сумнозвісній московській лефортовській в’язниці. Тут у різні часи кати були мастаками – не завдаючи болю тілесного, доводили людину до відчаю і нестями.
У Лефортово Марта з Оксаною пробули майже два місяці. Поселили їх в „одиночки”. Часто водили на різні допити і вимотували однотипними запитаннями на зразок, що сестри знають про брата Степана? А Марті навіть декілька разів влаштовували провокативну очну ставку із незнайомцем. Але з цієї затії нічого не вийшло, оскільки ні Марта, ні заарештований одне одного не впізнали. Згодом біля дверей камер вмонтували гучномовці, з яких цілодобово неслися відтворені на плівці стогони та лементи мордованих людей. Здавалося, що розум покидає, але згодом приходили до себе.
Сестри не відали, що одночасно у Москві, в Лефоротово, в одиночній камері допитують уже 6 місяців їхню третю сестру Володимиру, від якої також не добились ніякого результату. А коли їм дали двогодинне побачення, то Оксана знепритомніла від жалю і радості водночас. Не сподівалися сестри, що зійдуться під дахом однієї в’язниці.
У 1953 році на теренах західноукраїнських земель ще діяли загони ОУН-УПА. І тому кадебісти хотіли скористатися послугою сестер Степана Бандери.
Вони запропонували Марті та Оксані написати зверенення-відозву до партизанів-бандерівців, щоб ті виходили з лісів із покаянням, і вони будуть помилувані. Кадебісти неодноразово наголошували сестрам: ”Ми знаємо, що ви багато перетерпіли, ми хочемо вам допомогти. Якщо ви нам допоможете, то будете жити у Москві, або в Україні, або де забажаєте. У вас буде чудова, першокласна квартира з усіма зручностями, буде автомашина.” Сестри відмовились. Московські зайди не змогли зламати волю цих мужніх жінок ні нелюдськими умовами, в яких проживали сестри, ні картинками з „райського життя”, яке вони матимуть після співпраці з ворогами.
Після цих мордувань Марту з Оксаною повертають до Красноярського краю, але вже в інший район. Пані Оксана згадує: „Ми з Мартою на одному місці більше двох-трьох місяців не жили. Нас постійно переводили з місця на місце, щоб таким чином ще більше ускладнити нам життя. Пригадую, як нас черговий раз перевели в іншу місцевість. То було навесні. Поселенці, які там жили, обробили для себе ділянку землі, що залишилась по заготівлі лісу, і засадили картоплею. Так само зробили і ми з Мартою. Викорчували пні, перекопали поле, купили відро дрібної картоплі та засадили город. Але зібрати урожай уже не довелося. Нас знову перевели на нове спецпоселення.”
Працювали сестри на різних роботах: на будівництві житлових будинків, вантажниками, у колгоспі, на вирубці лісу, на колії. Оксана самотужки освоїла токарну справу і їй дали полегшення – з лісоповалу перевели в токарний цех. Однак після наклепу десятника сестри знову опинилися в глибокій тайзі на заготівлі деревини.
„У жовтні 1959 року,- пригадує Оксана Бандера, - хтось приніс нам газету, де була фотографія брата Степана. Ті сходи, помідори, розсипані по них. Так ми довідались про смерть брата. В тій газеті йшлося, що його вбили німці, або свої, українці”.
У час хрущовської відлиги їх зняли із спецпоселення, видали паспорт, і вже можна було повертатися додому. Але захворіла Марта, і тому сестри не змогли вчасно виїхати в Україну. Коли вже одужала Марта, то вони не змогли отримати дозвіл на виїзд. Пізніше, уже в 70-ті роки, політв’язням в Україні була заборонена прописка, і тому Марта з Оксаною залишились у селищі Сухобузинське Красноярського краю. Там 13 листопада 1982 року скінчила свій земний шлях пані Марта, проживши 75 мученицьких років, з яких майже 42 провела на засланні, так і недочекавшись повернення в Україну.
1990 року тлінні останки Марти Бандери перевезли з Красноярського краю на батьківщину, спочатку до Львова, у катедральний собор св. Юра, а потім у рідне село Старий Угринів.
Пані Оксана проживала в Красноярському краю до 1989 року. Рідну Україну вона побачили тільки через 48 років і 2 місяці після свого травневого арешту 1941. В документах сестрам записали, що звільнені у 1960 році, але в Україні проживати їм з різних причин не дозволяли.
Оксана Бандера в серпні 1989 року приїхала до Львова, куди її привезла Марія Вульчин і Василь Підгородецький. У Львові затрималась не довго, через кілька днів переїхала до Івано-Франківська, де жила братова (дружина Василя Бандери). Згодом переїжджає до сестри Володимири, яка проживала з онукою Наталкою в Козаківці Долинського району. Згадує Володимира: „ Я її не впізнала. Майже 50 років не бачилися. Змучена, бліда, хвора. Навіть не знаю, як могло теплитися життя в ній”. Так Козаківку „окупіровалі бандеровци”.
- Ще будуть переслідувати. Тепер ще є кому, - не то серйозно, не то жартома сказала Оксана.
Застереження пані Оксани були обгрунтовані.
Без документа про реабілітацію у прописці відмовили. Дозволили тільки один місяць погостювати у родичів. Начальник Долинського паспортного столу Карпова кинула їй у вічі: ”Єдьтє туда, откуда прієхалі. Ми прімєм мєри, єслі не уєдєтє добровольно.” Оксану Бандеру ще два роки не прописували. Лише за втручання Львівської влади напередодні всеукраїнського референдуму 1991 року, після отримання документу про реабілітацію врешті-решт прописали. Як колишній політв’язень, Оксана Бандера відмовилась від грошової компенсації. Незалежна Україна їй нічого не завинила. От якби компенсацію виплачувала Росія, чию економіку вона піднімала всоєю рабською працєю, тоді інша річ.
Останні роки Оксана Бандера проживала в місті Стрий на Львівщині. У невеличкій кімнаті пані Оксани на чільному місці висів портрет Степана, неподалік сестри Марти. А над ліжком два образи і хрест. На зворотньому боці святих дарунків можна прочитати: «15.08.89.» Це дата повернення з Сибіру. Сорок вісім років тюрем і заслань. І врешті решт така бажана воля.
Закінчилась Голгофа сестер Марти та Оксани Бандер, яка тривала майже півстоліття.
Як прагнули серце та очі пані Оксани побачити Тростянецький сад, після повернення з вічної сибірської мерзлоти. Та на жаль, цього саду тепер вже майже не має. Та на скрижалях історії зацвітає новий сад, сад пам’яті.
Науковий співробітник музею
Любов Іванюк |
