Голодомор1932-1933 років: мовою документів.
"Голод запланувала Москва для знищення
українського селянства як національного
бастіону. Українських селян знищили не
тому, що вони були селянами, а тому, що
вони були українцями".
Роберт Конквест.
Голод 1932-1933 років став для українців тим, чим був голокост для євреїв і різанина 1915 року для вірменів. Як трагедія, масштаби якої неможливо збагнути, голод травмував націю, залишивши на її тілі глибокі соціальні, психологічні рани, які вона носить до сьогодні, кинув чорну тінь на методи й досягнення радянської системи.
Голодомор 1932-1933 років є одним із найбільш замовчуваних злочинів ХХ століття проти українського народу. Закон, прийнятий Верховною Радою України №376-V від 28 листопада 2006 року “Про Голодомор 1932-1933 років в Україні” кваліфікує його як геноцид українського народу. Це був найбільший у світі злочин, вчинений комуно-більшовицькою системою, що привів до багатомільйонних втрат у сільській місцевості на території Української РСР.
На сьогоднішній день матеріали, що зберігаються в архівах України, зокрема в Галузевому державному архіві Служби безпеки, в центральних та обласних системах Держкомархівів України, в архівах Росії і деяких європейських держав, а також багато опублікованих матеріалів є підтвердженням того, що голод в Україні був штучним.
Впродовж десятиліть масове вбивство людей штучним голодом не лише навмисно замовчувалося радянською владою, але й взагалі заборонялося про нього будь-де згадувати. (Для порівняння: голод на Поволжі 1921—1922 роках та голод під час блокади Ленінграду в роки Другої світової війни висвітлювались в радянських засобах масової інформації та історичній літературі).
Для детального вивчення проблеми Голодомору 1932-1933 років важливим історичним джерелом є архівні документи, в яких ми чітко можемо побачити окремі періоди, сфери та методи і механізми діяльності державного політичного управління УРСР та його структур. Всі ці документи ми можемо поділити на дві групи: нормативно-правові і розпорядчі та оперативно-статистичної звітності. Перша група включала в себе накази, інструкції, розпорядження, доповідні, листи, записки по прямому проводу, орієнтировки за напрямками оперативної діяльності. Це рекомендації щодо форм і методів роботи на селі. Частина цих документів (доповідні, спецповідомлення, оперативні зведення) увійшли до фонду секретного діловодства ГДА СБ України. На супровідних листах і в кінці зведень часто зустрічаються власноручні підписи голови ДПУ УРСР Станіслава Реденса.
Документи оперативно-статистичної звітності поділяються на річні, піврічні, квартальні або ж на час складання довідки. Статистичні дані дають можливість оцінити про розмах та динаміку репресій в роки Голодомору, соціальний склад репресованих та регіональну приналежність.
Окремою групою можна подати документи архівно-слідчих справ, які для вивчення різноманітних аспектів Голодомору мають особливе значення. В дійсності, їх набагато менше, ніж було арештованих під час колективізації, розкуркулення, м’ясо- і хлібозаготівлі та інших заходів, що супроводжувались розстрілами, ув’язненнями, терором та висилками. Документи цієї групи, зазвичай, друкувались на машинках, хоча показання записувались вручну. Використовувались як спеціальні бланки так і звичайні листки паперу. Практично все, що потрапляло в документацію органів ДПУ набувало грифу таємності.
Центральні органи радянських спецслужб за властивими їм законами діловодства намагалися не залишати у республіканських підрозділах документів щодо своєї спрямовуючої діяльності. За законами секретності чимало документів підлягало поверненню відправникам або систематично знищувалось, оскільки існували терміни та суворий порядок обліку та зберігання конкретного виду документів.1 Ще однією причиною відсутності ряду документів могло стати перевезення їх в роки Другої світової війни з архівів Києва до Казахстану.2
Не дивлячись на чисельне знищення документів, ті які зараз є доступними, без жодного сумніву доводять взаємодію ДПУ УРСР і керівних органів більшовицької партії і вражають методами та масштабами боротьби проти народу у період хлібозаготівель.
В темі дослідження Голодомору досить вагомими є такі документи, як копія витягу із протоколу №116 засідання політбюро ЦК ВКП(б) за вересень 1932 року3, за підписом секретаря ЦК Й. Сталіна та мокрою печаткою. До витягу додано “Инструкцию по применению постановления ЦК и СНК СССР от 7/VІІІ-32г. об охране имущества государственних предпреятий, колхозов и кооперации и укрепления общественной (социалистической) собственности”4
Аналізуючи дані документи чітко стає зрозумілим, хто конкретно виступає організатором злочину проти українського народу, чому такими нелюдськими методами і гігантськими маштабами відбувалось знищення селян.
Цікавими також є оригінали листа В. Головіна прокурору Запорізької області, у якому, зокрема, посилення репресій прямо пов'язується з прибуттям в Україну Молотова і Кагановича.5
Нові грані взаємодії ДПУ УРСР і ЦК КП(б)У розкриває доповідна записка, яку Станіслав Реденс надіслав на ім’я Станіслава Косіора 22 листопада 1932 року.6 Мова йде про дерективу політбюро ЦК КП(б)У, на підставі якої державне політичне управління мало провести “масову операцію по нанесенню оперативного удару по класовому ворогу”7, тобто, йдеться про райони, в минулому найбільш уражені “петлюрівщиною”8. Слід зазначити, що самі дії розпочалися скоріше, як пройшло їх схвалення. ДПУ розпочало численні репресивні заходи. З’ясувати їх перебіг у статистичному вимірі дають можливість документи фонду статистики ГДА СБ України.9
Загалом, архівні документи дають можливість ще раз переконатися, що ретельна організація знищення українських селян надала голоду в Україні характеру геноциду.
Знищення українського селянства відбувалось кількома напрямками: суцільна колективізація селянських господарств, антилюдяна і фіскальна політика пограбування чи розкуркулювання, тотальні хлібозаготівлі за принципом продрозкладки із використанням репресивних засобів, свідоме та тривале позбавлення селян продовольчих засобів до існування, масові репресії проти дорослого чоловічого населення українського села.10
Суцільна колективізація, запланована і здійснена комуністичним тоталітарним режимом зруйнувала і фактично знищила 4,6 млн. селянських господарств в Україні, завдала катастрофічної шкоди сільському господарству республіки, безоплатно і назавжди відняла насильницьким способом 36 млн. десятин селянських земель11, усуспільнила в колгоспах робочу і продуктивну худобу, що знаходилась раніше в одноосібному користуванні селян, поголів’я якої скоротилось в 2 рази, а в подвірному користуванні колгоспників у 7-8 разів. Величезна кількість худоби загинула в зимові місяці в непристосованих до нього колгоспних хлівах, через відсутність кормів. Тільки взимку 1933 р. падіж худоби складав від 42% до 75% на сході України. 12
Колгоспи, за задумом Сталіна, повинні були стати фабриками зерновиробництва. У 1934 р. в Україні існувало 24 тис. колгоспів, що об’єднали 4 млн. селянських господарств, позбавивши їх землі і власності 13. Навесні 1932 р. третина колгоспів, а на весні 1933 року біля половини колгоспів України не розрахувалися з колгоспниками, тобто не видали їм натуральної грошової оплати за зароблені трудодні14, позбавивши в такий спосіб 6-9 млн. осіб засобів до існування 15
Політика розкуркулення мала антиукраїнський, винятково грабіжницький фіскальний характер, її натхненником була ВКП(б) на чолі зі Сталіном. Саме він закликав на ХVІ з’їзді партії в червні 1930 року “заарештовувати і висилати десятки і сотні тисяч куркулів”. Незадовго до цього, 30 січня 1930 року Політбюро ЦК ВКП(б) затвердило розроблену Молотовим постанову “Про заходи щодо викорінювання куркульських господарств у районах суцільної колективізації”16. Відповідно до постанови, всі, хто виступав проти колективізації, підлягали виселенню в Північний край, Сибір, Урал і Казахстан. У доповіді “Про хід виселення куркульства” повідомлялось, що із 13 округів за станом на 12 березня за межі республіки було виселено 58411 чоловік.17 Загалом розкуркулення зазнали 200 тисяч селянських господарств України.18
Змушені силою вступати до колгоспів, селяни вдавались до різних акцій протесту, аж до вирізання та продажу худоби. Відсутність матеріальної зацікавленості, причина якої крилась в продрозкладці, виражалась у неприйняті ними колективної праці. Все це підривало продуктивні сили села.
Хлібозаготівля була головною причиною масового голодомору в українських селах. На партійних зборах влітку 1930 року керівник Компартії України Косіор заявив: «Селянин приймає нову тактику. Він відмовляється збирати урожай. Він хоче згноїти зерно, щоб задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду. Але ворог прорахувався. Ми покажемо йому, що таке голод. Ваше завдання покінчити з куркульським саботажем урожаю. Ви мусите зібрати його до останньої зернини і відразу відправити на заготівельний пункт. Селяни не працюють. Вони розраховують на попередньо зібране зерно, яке вони заховали в ямах. Ми повинні примусити їх відкрити свої ями».19
Хліб вилучали в селян насильно, застосовуючи цілий набір карально-репресивних засобів конфіскації майна та житла, штраф у п’ятикратному розмірі у порівнянні до обсягу хлібозаготівель, арешт, вирок суду за ст. 57, 8 ККУРСР 1927 р. “Хлібні штрафи” були смертним вироком для селян, бо їхнє виконання остаточно знищувало їх продовольчі запаси, прирікаючи сотні тисяч людей на голодну смерть.20
20 листопада 1932 року Раднарком УРСР прийняв постанову “Про заходи для посилення хлібозаготівель”, пункти якої свідчать про навмисне створення умов, які призвели до важких наслідків і спричинили масову смертність сільського населення.21 За даною постановою, колгоспам, які незадовільно виконували план хлібозаготівлі категорично заборонялось використання натуральних фондів, видачу будь-яких натуральних авансів та накладався 15-ти місячний штраф по здачі м’яса.
В країні відбувалась постійна корекція планів хлібозаготівлі в сторону їх збільшення. Спершу з урожаю зерна 1930 р. вона визначалась в розмірі 430 млн. пудів. Потім поставку зерна збільшили до 440 млн., і, нарешті, до 490 млн. пудів. В 1932 р. план хлібозаготівлі зріс на 44%. Чи була реальною можливість справитись із поставленим завданням? Безумовно, ні. Про це заявило і ряд господарств України. Проте керівництво республіки вирішило будь-що добитися виконання плану здачі хліба державі. На місця були розіслані директивні документи, про зміст яких можна судити по постанові Політбюро ЦК КП(б)У від 14 січня 1932 р. В постанові критикувалось керівництво Ново-українського району, яке, не дивлячись на попередження ЦК “своєю опортуністичною практикою..., ігнорувало роботу щодо мобілізації колгоспних мас, зокрема, колгоспного та бідняцько-середняцького активу, на боротьбу з куркулем за виконання плану хлібозаготівель”22. Закінчувався цей і подібні йому документи репресіями проти посадових осіб, які не розділяли авантюрних планів керівництва щодо хлібозаготівлі.
Окрім збільшення обсягів по хлібозаготівлі, загнавши селян у колгоспи, радянське керівництво переслідувало ще одну мету: зламати класовий і національний рух опору, який на хвилях українізації набував обертів. Активізовувався селянський рух опору. Тільки за даними ГПУ, від 20 лютого до 2 квітня 1930 року в Україні відбулося 1716 масових виступів, з яких 15 кваліфікувалися “як широкі збройні повстання проти радянської влади”. 23
Фактично голод в Україні почався пізньої осені 1931 року. У 1932 -1933 роках він охопив уже практично всі села Української РСР та катастрофічні наслідки трагедії проявлялися і в 1934, коли масово гинуло населення від виснаження організму.
Голод супроводжувався розладами людської психіки, що проявлялися в масових випадках канібалізму, трупоїдства, вживання в їжу людського м’яса та м’яса здохлих тварин.24
Люди ж, позбавлені будь-якого продовольства пухнули і помирали від голоду. Більшість померлих не хоронили — просто не було кому. В кращому разі трупи звозили в братські могили, куди часто потрапляли й живі люди.
16 лютого 1933 року, коли багато тисяч селян почали вмирати з голоду, на місця надійшла директива: «Категорично заборонити будь-яким організаціям вести облік випадків опухання й смерти на грунті голоду, окрім органів ДПУ». Сільрадам було дане розпорядження при реєстрації смерті не вказувати її причину. Більше того, у 1934 році надійшло нове розпорядження: усі книги ЗАГС про реєстрацію смертей за 1932–1933 роки відіслати до спецчастин, де, напевне, вони і були знищені.25
Конфіскації збіжжя тривали, незважаючи на те, що з голоду вимирали цілі села. За вказівкою московських емісарів В. Молотова, Л. Каґановича, П.Постишева, які керували хлібозаготівлею в Україні, коли хліба не було, забирали сухарі, картоплю, сало, соління, тобто всі запаси їжі. Траплялися випадки, коли вилучали навіть шкіряні речі, щоб їх не варили та не їли. Купи зерна та картоплі, зібрані на залізничних станціях для вивезення в Росію, не рідко гнили просто неба. Але охорона не підпускала до них селян.
Ще одним етапом масового знищення українців голодом стала постанова прийнята 7 серпня 1932 року “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення суспільної (соціалістичної) власності”, якою дозволили застосувати вищу міру покарання – розстріл із конфіскацією майна, або 10 років позбавлення волі із конфіскацією майна26. Дана постанова відома ще під назвою “Закон про п’ять колосків”. Вона породила масовий терор проти селян, які рятуючись від голодної смерті зривали на власних та колгоспних полях колоски.27 За такі дії їх засуджували до розстрілу. «Законом про п'ять колосків» фактично людям було заборонено володіння їжею.
Намагаючись врятуватися, тисячі селян, незважаючи на те, що шляхи, які вели до міста, були блоковані, все ж пробивалися туди в надії купити хліба. Однак сільським жителям продавати хліб заборонялося. Не знайшовши порятунку в місті, вони вмирали там просто на вулицях.
Не дивлячись на величезні втрати населення керівництво республіки вважало всі ці заходи недостатніми. 6 грудня 1932 року РНК УРСР і ЦК КП(б)У було прийнято рішення “Про занесення “на чорну дошку” сіл, які злісно саботують хлібозаготівлю”.28 В перечислених господарствах припинявся підвіз товарів, заборонялось кооперативна і державна торгівля, вводилась дострокова оплата кредитів та інших фінансових зобов'язань. Постанова передбачала вжиття суворих покарань до організаторів зриву хлібозаготівлі. В цілому під дію постанови підпадали 86 районів України, їх керівники оголошувались саботажниками і підлягали репресіям. Таким чином, люди були свідомо приречені на смерть, бо продовольчі запаси в них забрали, а підвіз нових заборонили.
Трагічною була доля селянських дітей, котрим випало відчути на собі пекло Голодомору. Рятуючи дітей від голодної смерті, окремі батьки будь-якою ціною везли їх до міста і залишали в установах, лікарнях, просто на вулицях. Бували випадки, коли батьки виходили до поїзда і під час руху закидали своїх дітей до вантажних вагонів, надіючись на те, що їх десь хтось зніме і таким чином дитина виживе. Лише у Вінниці, згідно з офіційними даними, міліція підібрала за перші дні травня 1933 року 20 підкинутих немовлят. За той самий час в інших дев'яти населених пунктах знайдено ще 304. Наприкінці червня 1933 р. на станції Козятин міліція затримала 307, а в липні — 1340 голодних безпритульних дітей. Таке саме становище склалося у Жмеринці, Вапнярці, інших великих і малих залізничних станціях. Чимало з цих дітей помирало. Зокрема, на початку червня 1933 року на тій самій станції Козятин знайдено 15 померлих від голоду дітей.29 А скільки їх було загалом по Україні?!
Статистичні дані свідчать, що за неповними даними (деякі відомості за 1931-32 роки відсутні), кількість учнів у початкових, неповно-середніх, професійних школах для переростків, а також дошкільнят за 1930/31-1933/34 року зменшилась на 170 тисяч чоловік. Без сумніву, що серед причин цього явища в першу чергу потрібно назвати втрати від голоду, а також хворіб, адже безпритульність породжувала епідемії тифу та інші захворювання.30
Отже, на підставі наведених вище кількох документів, ми сміливо можемо зробити висновок, що акт геноциду в українському селі в 1932-1933 роках проти українців мав місце. Це була фізична, психологічна, морально-етична руйнація українського етносу.
1. Розсекречена пам’ять: Голодомор 1932-1933 років в Україні в документах ГПУ-НКВД.- К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2008.- ст. 22.
2. Там само.
3. Там само. – ст. 24. // ГДА СБ України.- Ф. 16.- Оп. 25 (1951 р.).- Спр. 3.- Арк. 1
4. Там само. – ст. 24. // ГДА СБ України.- Ф. 16.- Оп. 25 (1951 р.).- Спр. 3.- Арк. 2 зв.
5. Там само. – ст. 25.
6. Там само. – ст. 26. // ГДА СБ України.- Ф. 16.- Оп. 25 (1951 р.).- Спр. 3.- Арк. 73-100.
7. Там само. – ст. 26
8. Там само. – ст. 26. // ГДА СБ України.- Ф. 16.- Оп. 25 (1951 р.).- Спр. 3.- Арк. 98.
9. Там само. – ст. 26. // Нікольський В.М. Репресивна діяльність ГПУ УРСР в роки Голодомору 1932-1933 рр. // з архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ.-2001.- №1.-С. 110-121. У публікації використано дані справи №9 цього фонду.
10. Злочин. Упор. Петро Кардаш. – Фортуна. – Мельбурн, Австралія. – 2003. – ст.12.
11. Там само - ст.12-13. // ЦГАВОУ, ф.4402,оп.1, с.225, а.51-52 // Сільське господарство СРСР – Щорічник, 1935. – М., 1936.- с.521.
12. Там само – ст. 13. // ЦГАООУ, ф.1, оп.16. с.10. а.43.
13. Там само – ст.13. // ЦГАВОУ, ф. 3470, оп. 1, с. 72, а.
14. Там само.- ст. 13. // ЦГАВОУ, ф. 535, оп. 11, с. 338, а. 11
15. Там само – ст.13. // ЦГАВОУ, ф. 3470, оп. 1, с. 72, а. 3).
16. Там само. – ст. 18.
17. там само. – ст. 18. // ЦДАГОУ , ф. 1, оп. 16. с. 7, а. 116, 127.
18. Там само – ст.13. //Вісті ВУЦВК. – 1930. – 1 липня.
19. Інтернет ресурс.
20. Злочин. Упор. Петро Кардаш. – Фортуна. – Мельбурн, Австралія. – 2003. – ст.13. // Вісті ВУЦВК. -1929.-14 липня.
21. Там само – ст.14. // ЦГАВОУ, ф. 8, оп. 15, с. 18665, а. 1-2.
22. Інтернет ресурс.
23. Інтернет ресурс.
24. Злочин. Упор. Петро Кардаш. – Фортуна. – Мельбурн, Австралія. – 2003. – ст.15. // Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів.- К., 1990. 615 с.
25. Інтернет ресурс.
26. Злочин. Упор. Петро Кардаш. – Фортуна. – Мельбурн, Австралія. – 2003. – ст.15. // Колективизация сельского хозяйства; важнейшие постановления Комунистической партии и Советского правительства 1928-1935.- М.,- 1957.- с. 423-424.
27. Там само –ст.15. // ЦГАВОУ, ф. 24, оп.138, с.81, а.20-23.
28. Там само –ст.14. // ЦГАВОУ, ф.1, оп. 8, с. 309, а. 74.
29. Інтернет ресурс.
30. Інтернет ресурс.
Науковий співробітник музею
Любов Іванюк |
