Головна   Новини   Музей   Світлини   Статті   Контакти  
 
Назад Назад

Бандерівська Кадобна. Нескорене калуське село 70 років тому було насильно виселено і зруйновано

Символічно, що на прапорі Калущини жовто-блакитні барви поєднуються з червоно-чорними, які ще називають бандерівськими, адже історія чи не кожного із сіл цих теренів виразно позначена карбами національно-визвольного спротиву зайдам-«визволителям». Щоліта – у липні – громада Кадобни, яка належить до Брошнів-Осадської селищної ради ТГ, відзначає одну з найгіркіших дат своєї історії – насильне виселення кадобнян, які допомагали боївкам УПА, у південні області УРСР. 2021-го минає 70 років від часу виселення жителів села з дідівських теренів.

На Прикарпатті сталінські посіпаки з допомогою місцевих прихвоснів-перешиванців активно боролися не лише з окремими численними «пособниками» повстанців, а й з цілими прикарпатськими «бандерівськими селами». Територіями терору ставали ті терени: людей насильно виселяли у південні регіони, змушуючи підписуватися про «добровільність» – давати згоду на вигнання, а їхні помешкання руйнували до фундаментів чи спалювали.

«207 родин вивезено в Миколаївську область. Там їх розселювали в різних районах і різних селах по колгоспах. 151 родина роз’їхалась по селах до рідні і в південні області не поїхали...», – зазначає у своїй краєзнавчій книжці «Історія села Кадобна...» світлої пам’яті Михайло Батринюк. Проте відомо, що з десяток кадобнянських родин за непокору вивезли того року до Сибіру. Адже 23 січня 1951 року Рада міністрів СРСР прийняла постанову «Про виселення куркулів та їх родин з території Станіславської області», яка передбачала виселення з рідних земель у східні і південні області УРСР майже півтори тисячі селянських господарств. Відбувалися масові переселення і ліквідації в області цілих населених пунктів. Гірка доля судилася також таким калуським селам, як Зелений Яр, Довге Калуське, Старий Угринів, Середній Угринів, та ін.

Іван ЛАЗОРИШИН, уродженець Кадобни, 87 р., («Кріль»):

– Тоді мені вже було 17, тож багато що пам’ятаю про ті події, хоча роки роблять своє. Пригадую, ми сидимо в хаті, а «ревушники» (на той час учні ремісничого училища у Брошневі-Осаді. – І. Л.) уже дах розбирають. З собою, крім їжі і документів, ми не взяли нічого. Все ґаздівство і живність покинули напризволяще, а сталося так, що на роки. Нас – мачуху Марту, мою сестру Марту 1926 р. н., братів Семена 1928 р. н. і Миколу 1938 р. н., іншу сестру Марію 1945 р. н. і мене – позаганяли у вантажівку з відкритими бортами і повезли на пересильний пункт до Брошнева-Осади. Там ми пробули недовго – всіх відвезли на залізничну станцію у сусіднє село Креховичі (залізнична станція «Рожнятів». – І. Л.) і запакували у вагони-«товарняки». Вивезли у Миколаївську область, де ми пробули аж до 1954 року.

Їхали ми гірше псів. Вагон переповнений – дорослі, діти, жінки, чоловіки, хворі... Туалету нема, посеред вагона – буржуйка. Сморід, дихати не було чим. На Миколаївщині нас порозселяли по чужих порожніх хатах. То вже з часом нам побудували житло. Місцеві люди зустрічали нас з радістю – приносили їжу і добре до нас ставилися. Працювали ми в колгоспі. Спочатку я був причіпником, відтак трактористом, помічником комбайнера і комбайнером. Тільки після смерті ката Сталіна дозволили людям чинити на їх розсуд – повертатися у рідні села чи залишатися. Наша родина, та й то не вся, повернулася до рідної Кадобни...

Попри те, що виселення села було насильним, декому з кадобнян таки вдалося втекти і на якийсь час затаїтися у родичів по сусідніх селах. Серед таких – і родина Параскевії Беґар, якій 1951-го було 15 років.

Параскевія БЕҐАР, уродженка с. Кадобна, 85 р., («Биґарка»):

– Я дуже добре запам’ятала травень 1951 року. Сади в селі буяли цвітом, люди позасаджували городи. Ніхто й не думав, що збирати урожай не буде кому. Адже вже влітку почалися ті гіркі дні виселення моїх односельців з рідних теренів. Ми з Анною і сестрою Мартою втекли до вуйка Степана, котрий проживав у сусідніх Кропивниках. То вже згодом, як вляглася та хвиля, ми повернулися тихенько у своє село і жили у стайні, бо ж хату розібрали до фундаменту.

З мамою і сестрою ми часто крадькома ходили жати пшеницю, та й на людських городах все зродило – щось треба було їсти. Поверталися з поля не битими дорогами, а стежками напрямки, бо міліціянти всюди пильнували…

...У відродженому селі Кадобні на місцевому цвинтарі височіє могила пам’яті про земляків, які свого часу віддали життя за волю України, увінчана величним хрестом і тризубом та означена світлинами кадобнянців-патріотів. А 2015 року стараннями громади і керівництва сільської ради на чолі з Василем Пастухом, родина якого також була таврована виселенням, спорудили й освятили стелу пам’яті як нагадування про незагойні рани жителів. Ідея проєкту Михайла Батринюка, сина згаданого автора першої і єдиної книжки про Кадобну М. Батринюка. Крім хреста, дзвона, лелек та іншої глибокої символіки про карби історії села, про злочин «енкаведистів», а також тих, хто відроджував Кадобну, на чорній гранітній плиті викарбувано і слова із циклу поезій «Виселення». Це присвята гіркій даті в історії Кадобни уродженки села відомої сучасної поетеси Галини Пухти, чию родину свого часу також не оминуло вигнання з дідівських теренів:

Ми є, ми тут були і будем,
Коріння наше в цій землі:
Ми – рід, ми – нація, ми – люди,
В своїм народжені селі.
Сльозами радості і болю
Скропили ми землі сліди.
Ми тут свою творили долю,
З вигнань вернувшись назавжди.

Василь ПАСТУХ, староста Кадобнянського старостинського округу Брошнів-Осадської селищної ради ТГ:

– Колись моя мама казали: «Мій тато помер, тому що його вважали куркулем, а він просто був ґазда на все село. Мав землю і на ній працював... Нашого діда москалі знищили».

Ці слова закарбувалися назавжди у моїй пам’яті. Коли ми 2015 року будували стелу пам’яті кадобнянам, виселеним 1951-го, в мене на думці і в душі було одне – величезна вдячність тим патріотам, які відстоювали Україну.

Цього року відзначатимемо 70-річчя з часу тих гірких подій. Дата важка. Адже Кадобну було знищено. Відродження почалося після 1953 р. Завдяки жителям, які пам’ятають ті роки, завдяки поезіям нашої кадобнянки Галини Пухти, в яких закарбовано пам’ять про долю земляків, завдяки всім небайдужим, які наголошували, що більше ніколи не допустять, щоб така біда прийшла до рідних домівок, село відродилося і розквітло…

У часі святкування дня Кадобни вшануваємо й пам’ять про драматичні події 70-річної давності – наші діти і внуки мають знати історію рідного села.

Леся БОДНАР, педагог-організатор Кадобнянської гімназії Брошнів-Осадської селищної ради ТГ:

– То була велика трагедія для села. Сім’я моєї матері також потрапила у ці жорна скорботи. Нас сьогодні запитують, чому наша хата побудована так далеко від центральної дороги в селі. Річ у тім, що коли людей вивозили, то учні ремісничого училища з Брошнева-Осади їхні хати розбирали до підвалин, а нерідко й палили. Коли люди поверталися, то намагалися селитися поближче до гостинця. Наша ж хата вціліла, хоч залишилося від неї лише три стіни. Тож і зосталася одинока далеко скраю села.

Кадобнянці дружні у своєму горі. Сусіди допомогли ту четверту стіну підняти. Тож коли 1960 року моя мама виходила заміж, то ще при тій підпертій стіні. Ми не забуваємо ті часи – ні в родині, ні в школі, де я працюю…

Кадобнянська гімназія, на мій погляд, нині є осердям краєзнавчої роботи у селі – під керівництвом педагогів учні спілкуються з односельцями, збирають спогади жителів – очевидців насильного виселення 1951 року.

Ольга ЯНКІВ, вчителька історії Кадобнянської гімназії:

– Моя покійна мама Марія Федорівна Янків (Павлишин), 1940 р. н., згадувала: «Нашу родину привезли у колгосп ім. Молотова Володимирівського району Миколаївської області. Татові видали переселенський квиток, одноразову допомогу. Цих грошей було мало, щоб почати все спочатку і якось прожити. Нам було важко на чужині. Мої односельці працювали у колгоспі, діти навчалися у школі. Але всі дуже хотіли повернутися до рідного села. Коли ж дозволили це зробити, то ми приїхали на рідну землю і дуже плакали, бо наша хата була знищена. Ми змушені були знову тяжко працювати, щоб відновити своє житло. Ми з татом з лісу на плечах носили дерево для будівництва хати. Все робили своїми руками...».

Жителі Кадобни завжди були добрими. Допоки відбудовували свої домівки, то жили по кілька родин в одному помешканні. Було важко, але допомагали одне одному.

1992-го я побувала у тих місцях Миколаївщини, де жили мої односельці у далеких 50-х роках ХХ ст. Розшукала родину, в якій жила моя мама. Цікавими й емоційними були спогади про ті важкі часи. Я пройшлася тими стежками, якими ходила моя мама до школи. Побачила той маленький струмок, про який вона часто згадувала. Це була важлива сторінка її життя, її юності. Багато односельців залишилося жити на чужині, так і не повернувшись на рідну землю…

Першу письмову згадку про село, як стверджують дослідники, датовано 1630 роком. А назву Кадобна (Кадовбне) краєзнавці, серед яких і відомий історик світлої пам’яті професор Володимир Грабовецький, пов’язують із кадобами – видовбаними з деревини бочками без дна, які ставили біля джерел. Я з гордістю називаю своє рідне село бандерівським. Бо Кадобна була, без перебільшення, кузнею патріотів у національно-визвольній боротьбі 1943–1953 років: 26 кадобнян були членами ОУН, 24 – вояками УПА. На теренах села діяла сотня «Бея», а в лісах навколо були численні повстанські криївки. На цих теренах боротьба проти радянської влади, за офіційними джерелами, тривала до 1953 року, та спротив не припинявся ніколи.

Довідково
Виселення було примусове. Основна його причина та, що навколо села в лісах діяли загони УПА. Вони мали підтримку населення. Щоб позбавити такої підтримки і полегшити боротьбу з ними, «енкаведисти» вирішили вислати населення у східні області. Людей силою примушували підписуватись про те, що вони їдуть добровільно. Але кому хотілось добровільно покинути хату, город, все нажите важкою працею. Багато людей не підписувалось, але це їх не врятувало... Хати руйнували і тоді, коли в хатах були люди, часто діти та хворі. Було знищено всі будови, залишилось кілька старих хат. Люди вимагали від уряду повернення і доводили, що переселення було примусовим... (Михайло БАТРИНЮК. З книжки «Історія села Кадобна з найдавніших часів до кінця ХХ століття в контексті історії Прикарпаття»).


Редактор відділу соціальних розслідувань та комунікацій з читачами

Кадобне._Придорожній_знак.jpg
Дата публікації: 11.03.2021   Кількість переглядів: 693
Історико-меморіальний музей Степана Бандери
 
- Новини музею
   
 

Дружні сайти:

Сайт міста Бурштина СПД Павлів і Ко.
Газета Козацький край
   
 
  Промова Степана Бандери  
 

Наша кнопка:

Історико-меморіальний музей Степана Бандери

 
  Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання  
Головна | Новини | Музей | Світлини | Статті | Контакти | Карта сайту
© 2011 Історико-меморіальний музей Степана Бандери