Головна   Новини   Музей   Світлини   Статті   Контакти  
 
Назад Назад

Вражаюча історія вояка УПА, якого днями оголосили реабілітованим

"Коли дізнався, що сучасна молодь іде воювати, заплакав. З радості! Таки є ще дух в наших людей. Узяли зброю та пішли боронити Україну!" - каже 97-річний повстанець Петро Мартинюк на псевдо “Дуб”, пише газети "Експрес".

Національна комісія з реабілітації жертв політичних репресій оголосила Петра Мартинюка реабілітованим. Минулого тижня чоловікові урочисто вручили відповідні документи. Я поїхала на Волинь, аби привітати його і з перших уст почути дивовижну історію життя повстанця.

...Петро Мартинюк живе в одній із чотирьох квартир на другому поверсі невеликого будинку у Володимирі-Волинському. Двері мені відчиняє молода жінка — двоюрідна праправнучка дружини повстанця Олена. Коли його кохана Ольга померла, чоловік запросив Олену із сином жити разом з ним.

Вузьким коридором проходжу в маленьку кімнату. На підвіконні — квіти, які подарували панові Петру з нагоди вручення документів про реабілітацію. Чоловік сидить на ідеально застеленому ліжку. Побачивши мене, підводиться, подає руку для вітання. Сідаємо за стіл.

“ТАТО БУВ У ПЕТЛЮРІВСЬКІЙ АРМІЇ”

Петро Мартинюк розповідає, що народився у селі Роговичі на Волині. Мав двох братів.

“Сім’я жила бідно. Мали хіба гектар землі, — згадує чоловік. — Тато був у петлюрівській армії, але не хотів мені розказувати. Я дізнався про це тільки з початком Другої світової. Він читав підпільний патріотичний журнал. Ховав від нас. Та я ще 12-річним брав його без дозволу. Перечитував від початку до кінця”.

У 1940 році пан Петро вступив на спеціальність автотракторна механіка у львівський технікум. А наступного літа потрапив на практику на спиртзавод у Конюхах Локачинського району.

“Мене взяли водієм, — каже. — Якось із директором поїхали до Львова по матеріали. Там залишились ночувати. А близько четвертої ранку почув гуркіт... Над Львовом стояв туман. Почались обстріли”. Німеччина атакувала СРСР.

...Пан Петро закашлюється. Через проблеми з бронхами усі зимові свята провів у лікарні. Запевняє, що йому вже легше, відпиває трохи чаю, поправляє слуховий апарат і розповідає далі.

“Ми одразу виїхали з міста. Та в Кам’янці-Струмиловій (тепер Кам’янка-Бузька на Львівщині. — Авт.) нас затримали червоноармійці. Машину забрали, директора та іншого водія відправили до війська. А мене пустили додому. Я пішов пішки”. Ішов декілька днів. За три кілометри від Горохова його зупинили німці. Пан Петро піднімає руки та показує, як ішов, коли його конвоювали до міста: “Затиснув руки у замок та поклав на голову. Якби опустив — розстріляли б”.

Уранці наступного дня німці послали затриманих збирати тіла загиблих на полі бою...

“Дали простирадла, лопати... Ми мусили збирати дані про загиблих радянських солдатів і німців — у перших вони були в кишенях гімнастерки, в німців — на металевих табличках, — згадує чоловік. — Ми були брудні. Тоді німці сказали вибрати щось зі складу та перевдягнутись. Я взяв чоботи, сині штани та чорну кофтину, через що потім поплатився...”

Чоловіка відправили до військовополонених радянських солдатів. Серед них Петро Мартинюк побачив свого напарника-водія. Його теща, чешка, зуміла домовитись, аби хлопців випустили. Вони попрямували додому. Та в одному з сіл їх знову затримали німці. Глянувши на одяг пана Петра, звинуватили його у тому, що він — комісар.

“Стали бити, я розплакався, — згадує чоловік. — Згодом німецький офіцер відпустив нас. Я викинув ті штани й прийшов додому в кальсонах...”

ТАКИЙ ТВЕРДИЙ ЯК ДУБ!

Пан Петро дістає із тумби під телевізором своє фото. “Тут мені 19, — каже. — Мати попросила зробити знімок, коли йшов в УПА. Мій брат Василь був серед повстанців, — чоловік показує рукою на портрет брата, що висить на стіні поряд із іконою Богородиці. — Запропонував і мені долучитися до УПА. Мама просила батька, щоб переконав мене не робити цього, але тато відповів: “Я його знаю, він усе одно піде!”

У березні 1943 року Петра Мартинюка відправили на старшинський підпільний вишкіл у село Мачулки (нині Мочалки на Волині). “Нас, 30 людей, вчили користуватися радянською та німецькою зброєю, вчили тактики, історії, пояснювали, за що боремось, — згадує чоловік. — Мені придумали псевдо “Дуб”, бо такий твердий як дуб. Згодом розвідка доповіла, що німці хочуть спалити українські села. 22 травня 43 вояки виїхали до села Синявка. Зійшлися з німцями у чистому полі. Мене поранили в ногу — куля пройшла наскрізь через п’яту. Привезли вже з померлими до лікарні”.

Пан Петро показує, куди поцілила куля та де вийшла. “Лікарі хотіли ампутувати, — каже. — Але я заявив їм: як вмру, то з ногою! Попросив, щоб мене відвезли до чужої хати біля поля. Люди прийняли — тоді вже всі знали, хто ми. Я попросив, щоб батько покликав знайомого лікаря, що був фельдшером у петлюрівській армії”. Ногу врятували. Через три місяці він уже міг ходити з паличкою. Його призначили на підпільну роботу — референтом служби безпеки УПА із добору кадрів на навчання військової округи “Січ-Степ”.

Під час одного з завдань взимку переходив річку першим.

Провалився у воду, застудив бронхи. Довго лікувався... Коли одужав, мав вийти на зв’язок із побратимами. Та на вокзалі його побачили радянські військові...

МАРТИНЮК БУВ В УПА

“Що було робити? — розповідає чоловік. — Сказав військовим, що я мобілізований в армію, але відстав від своїх, бо бігав до туалету (саме тоді з вокзалу відправлявся поїзд з солдатами). Тоді вони наздогнали вагон і посадили мене. Старшим вагона був батько моєї зв’язкової. Я йому моргнув, тож він дописав мене у список мобілізованих”.

Довелося відслужити у Харкові. Потім викладав у Ромнах на Сумщині — розповідав про будову двигуна. Але знайшлися люди, які “настукали”, що Мартинюк був в УПА...

“Мене привезли до Харкова, знущалися, вимагали, щоб я зізнався, ким був в УПА, — каже. — Я не признався. Справу відправили до Москви, а мене перевели у тюремну камеру на шістьох в’язнів”.

П’ять місяців пан Петро був у камері серед смертників у Харкові.

“15 червня 1945 року начальник тюрми зачитав вирок: рішенням особливої наради у Москві мені присудили 10 років табору. Попросили розписатись. Я не бачив суддів, нікого”, — пан Петро на мить замовкає, тримається за серце. — Ув’язнення відбував у норильських таборах ГУЛАГу”.

Там видобували нікель. Перші роки працювали по 16 годин.

“Цілий день на морозі. Їсти давали якусь юшку. Спали на нарах — бригада з 30 людей в одній кімнаті, — голос пана Петра хрипне. Він надпиває чаю. — Я постійно думав, як не померти. Бачив, як тут ставляться до мертвих... Пам’ятаю, на прохідній охоронець рахував мертві тіла, які мали поховати, кожне колов багнетом — щоб живі не втекли. У землю загортали бульдозером”.

Чоловік замовкає, опускає голову. Чути тільки цокання годинника.

“Так Бог дав, що я вижив, — зітхає. — Молився, коли мав можливість. Не лягав спати, доки не промовлю “Отче наш”. Мав у гаманці ікону Матері Божої ще з часів УПА — мама дала, коли пішов воювати. Потім її вкрали...”

“Я НЕ ВОРОГ, ЛЮДИ!”

Чоловік пригадує, що саме у той час познайомився з майбутньою дружиною, вона теж була в УПА — мала псевдо “Ліщина”.

“Ольга була з Волині, — розповідає. — Я пообіцяв їй: “Обов’язково тебе знайду”. Після 10 років у таборі Петро Мартинюк мусив прожити ще п’ять років на виселенні — через те, що брав участь у Норильському повстанні політичних в’язнів проти сваволі табірної адміністрації.

Влаштувався налагоджувати верстати. І почав у Норильську шукати Ольгу...

“Дізнався, де вона. Попросив знайомого, щоб забрав її до себе, я а після роботи прийду. Навіть шампанського купив! — сміється. — А вона забула мене! Я одразу сказав, що хочу одружуватись. Ольга розгубилась. Але коли запитала знайомих зі села, вони одразу сказали, щоб ішла за мене. Ми все життя прожили разом”.

У 1960 році сім’ї вдалося повернутися на рідну Волинь.

“Я так хотів до України! А в паспортному столі мене не хотіли приписувати у рідного брата. Сказав, що все одно тут буду жити. Повторював: “Я не ворог, люди, я приїхав додому”. Згодом, коли у Володимирі-Волинському запускали цукровий завод, нас узяли на роботу. А за 10 днів дали квартиру, — пан Петро показує фотографію із дружиною. — Мене бандерівцем називали. Кагебісти казали людям зі заводу стежити за мною”...

Аж у 1990-х зміг жити, не озираючись. “Думав лише, що якось жаль помирати ворогом народу, я боровся за незалежність України, — каже. — Добре, що таки дочекався реабілітації”.

Є НАДІЯ НА КРАЩЕ!

Пан Петро каже: йому важко зрозуміти, що нині відбувається у країні. “Продати собаку, аби заплатити за комунальні послуги? Це ганьба якась!” — обурюється. Пенсія у чоловіка — 2500 гривень, ще є доплата за орден “За мужність”, який дали у 2009 році.

Автор: Діана Квасневська

 

повстанець Петро Мартинюк на псевдо “Дуб”.jpeg
Дата публікації: 17.02.2020   Кількість переглядів: 445
Історико-меморіальний музей Степана Бандери
 
- Новини музею
   
 

Дружні сайти:

Осередок МФБГ в Івано-Франківській області Сайт міста Рогатина
Сайт міста Бурштина СПД Павлів і Ко.
Газета Козацький край
   
 
  Промова Степана Бандери  
 

Наша кнопка:

Історико-меморіальний музей Степана Бандери

 
  Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання  
Головна | Новини | Музей | Світлини | Статті | Контакти | Карта сайту
© 2011 Історико-меморіальний музей Степана Бандери