Трагічна доля Оксани Бандери.
22 грудня виповнилося 95 років з дня народження Оксани Бандери, сестри Провідника Організації Українських Націоналістів. Міцна духом жінка 48 років на сибірських мерзлотах виношувала мрію – побачити рідну домівку та вільну Україну.
Оксана Бандера народилася 22 грудня 1917 року у Старому Угринові. На час смерті матері їй виповнилося 5 років, і тому її взяла на виховання тітка Людмила, дружина о. Чарторийського, пароха с. Кобиволоки на Тернопільщині. В 1933 р. о. Андрія Бандеру переводять на Долинщину, спершу в с. Воля Задеревацька, а згодом в с. Тростянець. Тому повернувшись в цей час до батька, Оксана з старшою сестрою Мартою та батьком переїжджають.
З часом вступила до Стрийської гімназії, яку закінчила успішно. Щоб знайти роботу, закінчила також однорічні курси крою і шиття, однорічні бухгалтерські курси. За “перших совітів” учителювала в с. Тростянці, але через болі в горлі залишила школу[1].
Вночі 22 травня 1941 р. в оселю тростянецького священика Андрія Бандери вдерлися представники органів НКВС і наказали всій сім’ї негайно збиратися. Батька залишили у Станиславові, а Оксану та сестру Марту без суду і слідства як «ворогів народу» відправили етапом у край вічної мерзлоти. По дорозі на Сибір Марта простудилась і з того часу хворіє на бронхіальну астму і серцево-легеневу недостатність.
Весь час їм дошкуляли постійні перекидання із одного спецпоселення на інше. Тільки вони викорчують пні на ділянці та зведуть бараки, як їм знову наказували залишити все і переходити на інше місце проживання. Оксана Бандера згадувала: “Ми з Мартою на одному місці більше двох-трьох місяців не жили. Пригадую, як нас черговий раз перевели в іншу місцевість. То було навесні. Поселенці, які там жили, обробили для себе ділянку землі, що залишилася по заготівлі лісу, і засадили картоплею. Так само зробили і ми з Мартою, викорчували пні, перекопали поле, купили відерко дрібної картоплі та засадили город. Але зібрати врожай уже не довелося. Нас знову перевели.[2]”
Після смерті Сталіна, сестри на два місяці потрапляють до московської в’язниці Лефортово. Тут кати були мастаками – не завдаючи болю тілесного, доводили людину до відчаю і нестями. Не стала винятком і доля Оксани та Марти. Помістили їх в “одиночки”. Впродовж шести місяців водили на допити і вимотували однотипними питаннями: що сестри знають про свого брата Степана. Згодом біля дверей камер вмонтували гучномовці, з яких цілодобово неслися відтворені на плівці стогони та лемети мордованих людей. Деколи видавалося, що розум покидає, але по хвилі приходили до себе[3]. Після жорстоких катувань, не довідавшись нічого нового про Степана Бандеру Оксану і Марту знову етапували в Красноярський край.
Працювали сестри на різних роботах: будівництві будинків, вантажниками, на вирубці лісу, у колгоспі, на колії. У час хрущовської відлиги їх зняли із спецпоселення, видали паспорти і вже можна було повертатися додому, але захворіла Марта і сестри не змогли вчасно виїхати. Коли Марта одужала, вони не змогли отримати дозвіл, а вже в 70-х роках політв’язням в Україні була заборонена прописка і Марта з Оксаною залишились у селищі Сухобузинське Красноярського краю. Проживши 75 років і з них 41 на засланні, в 1982 році, 13 листопада, Марта закінчила свій не легкий земний шлях. Наприкінці 1989 року тлінні останні Марти Бандери перевезли на Україну і зараз її могила знаходиться в рідному селі Старий Угринів, на Калущині.
Оксана ж прожила в Красноярському краї довгих 48 років і в 1989 році, вперше, ступила на рідну землю. 5 серпня вона приїхала до сестри Володимири. Ще два роки їй не давали прописки і лише за втручання Львівської влади, на передодні всеукраїнського референдуму 1991 року, отримала довідку про реабілітацію і її прописали. Їй призначили грошову компенсацію, від якої вона відмовилась заявляючи, що Україна перед нею нічого не завинила і ці гроші вона прийняти на може. От як би їх виплачувала Росія, чию економіку вона в свій час піднімала, то це інша справа.
Перші роки на волі вона із сестрою Володимирою проживала в її дочки Мирослави в с. Козаківка поблизу м. Болехова. Відтак Стрийська міська рада виділила їм квартиру в новому будинку в м. Стрию. Там їй судилось провести останню частину свого стражденного життя. 24 грудня 2008 року важкий земний шлях сестри Провідника ОУН Степана Бандери завершився. За заповітом похована Оксана Бандера була в с. Старий Угринів, біля своєї сестри Марти. У невеличкій кімнаті стрийської квартири Оксани на чільному місці завжди висів портрет Степана, неподалік – сестри Марти, а над ліжком два образи і хрест. На зворотньому боці святих дарунків знаходилася дата повернення з Сибіру: 5.08.89. Сорок вісім років тюрем і заслання. І тільки на схилі літ здійснилась мрія Оксани Бандери – повернутись у рідний край.
Підготувала науковий співробітник
Історико-меморіального музею Степана Бандери
Флис Леся
[1] Пастух Р. Родинний архів Степана Бандери. – Дрогобич, 2008. – 152 с. – С. 141
[2] Перепічка Є. Феномен Степана Бандери. – Львів, 2006. – 736 с. – С. 38.
[3] Качуринець А. О сестри, сестри, горе вам // Галичина. – 9 травня 1992. – № 56. – С. 2
|
