Йосиф Сліпий — первоієрарх Української Греко-Католицької Церкви, верховний архієпископ Львівський і митрополит Галицький, кардинал, визначний церковний і науковий діяч.

Cправжнє прізвище Йосифа Івановича - Коберницький-Дичковський. Прізвище Сліпий він успадкував від сільського прізвиська діда. (Існує версія, що цей псевдонім походив від одного з предків, якого в 1709 році московити осліпили за те, що він воював під Полтавою проти царя Петра І на стороні гетьмана Івана Мазепи та шведського короля Карла XII.) Народився Йосип 17 лютого 1892 року в селі Заздрість, Теребовельського повіту в багатодітній родині. Батько – Іван Коберницький-Сліпий, а мати – Анастасія Дичковська. З дитячих років хлопчина зростав в атмосфері Божих наук, так як народився і був вихований в українській християнській хліборобській глибоко віруючій родині. Саме там йому  прищепили любов до рідного українського народу...

За усталеною традицією, як і кожного року, рік 2016 не став винятком …

З ініціативи  Історико-меморіального музею Степана Бандери об 11 годині в приміщенні Центру художньої творчості дітей та юнацтва відбулась науково-практична конференція на тему: “Формування та бойовий шлях відділів УПА ТВ 23 “Маґура”. Курінь “Промінь”. Дана конференція приурочена 66 річниці  загибелі головнокомандувача УПА, Провідника ОУН в Україні, Героя України – Романа Шухевича. Головуючий на конференції завідувач Історико-меморіального музею Степана Бандери Степан Лесів розпочав роботу із традиційного вшанування пам’яті хвилиною мовчання всіх тих, кого як і в минулому, так і в повсякденні називають людьми чину, тими – завдяки кому ми можемо гордо себе називати “громадянами України”.

Степан Лесів привітав всіх присутніх з початком роботи конференції і побажав нових наукових здобутків на ниві дослідження нашої героїчної і водночас трагічної історії....

Саме під такою назвою з 5 по 14 січня 2016 року працівники історико-меморіального музею Степана Бандери проводили захід, в рамках якого в музеї проходили дні відкритих дверей для жителів сходу України, які в період Різдвяних свят перебували на території Івано-Франківської області. Метою і завданням працівників музею було ознайомлення жителів вищезгаданого регіону із державотворчою   концепцією Степана Бандери, сучасний погляд на неї, її втілення сьогодні.

За даний період комплекс відвідали близько 150 осіб із Кіровоградської, Харківської та Луганської областей. Всі вони мали можливість побачити експозиційні зали музею, прослухати екскурсійний матеріал та тематичні лекції:  “Степан Бандера: сучасна ситуація”, “Державотворча концепція Степана Бандери  та її втілення в сучасній Україні”,  “Степан Бандера – 100 років: сучасний погляд”.                                                                                                                     

Із великим захопленням гості оглядали експозицію хати-плебанії...

Оксана Бандера – одна із восьми дітей цієї славної родини.  З різницею в один день ми відзначаємо дві дати, пов’язані із цією людиною  –  22 грудня 1917 рік – дата народження, а 24 грудня 2008 рік  –  дата смерті.

На час смерті матері Оксані виповнилося 5 років.  Мама, Мирослава Бандера, померла в 1921 році від туберкульозу (згадує Степан Бандера в «Моїх життєписних даних», а за твердженням місцевих старожилів,  Мирослава померла від кровотечі під час пологів).

В різних історичних, публіцистичних, художніх книжках радянського видання постійно підкреслювалось, що туберкульоз – це хвороба бідних у капіталістичних країнах, результат важкої праці, поганих побутових умов і недоїдання. Тож з цього можна зробити висновок, що сім’я Бандерів не жила в розкошах.  Навіть Ярослав Рак, який знав Бандеру ще коли вони вчилися в стрийській  гімназії, у своїх спогадах зазначав: ”Він був низького росту, шатен, дуже бідно одягнений”, а під час арешту о.  Андрія Бандери в Тростянці в протоколі є фраза, яка заслуговує уваги : «... без конфіскації майна за відсутністю такого» ...

Голод 1932-1933 років став для українців тим, чим був голокост для євреїв і різанина 1915 року для вірменів. Як трагедія, масштаби якої неможливо збагнути, голод травмував націю, залишивши на її тілі глибокі соціальні, психологічні рани, які вона носить до сьогодні, кинув чорну тінь на методи й досягнення радянської системи.

Голодомор 1932-1933 років є одним із найбільш замовчуваних злочинів ХХ століття проти українського народу. Закон, прийнятий Верховною Радою України №376-V від 28 листопада 2006 року “Про Голодомор 1932-1933 років в Україні” кваліфікує його як геноцид українського народу. Це був найбільший у світі злочин, вчинений комуно-більшовицькою системою, що привів до багатомільйонних втрат у сільській місцевості на території Української РСР.

На сьогоднішній день матеріали, що зберігаються в архівах України, зокрема в Галузевому державному архіві Служби безпеки, в центральних та обласних системах Держкомархівів України, в архівах Росії і деяких європейських держав, а також багато опублікованих матеріалів є підтвердженням того, що голод в Україні був штучним.

Впродовж десятиліть масове вбивство людей штучним голодом не лише навмисно замовчувалося радянською владою, але й взагалі заборонялося про нього будь-де згадувати...

Теплої літньої ночі з 1-го на 2-ге червня 1952 р. на полі неподалік села Верхня Калуського району від рук агентів МДБ «Вітра», «Кучера» і «Опришка» підступно загинув провідник ОУН Журавенщини «Петро» - «Токар». Два його охоронці – Гандзюк Володимир – «Остап», «Морозенко» та Дуда Ілля були захоплені живими. Так розпочався процес остаточної ліквідації підпілля ОУН на цих теренах, який завершився за неповних два місяці.

Із скупих біографічних даних, якими володіємо на сьогоднішній день відомо наступне. На терени Жидачівщини провідник «Токар» перейшов працювати влітку 1949 року. Основним місцем осідку були села на території сучасного Калуського району, зокрема, Стефанівка і Верхня.

Підтримку по с. Стефанівка надавали родини наступних господарів. Пілянський Василь, син якого Василь - «Богун» разом із Новатчук Федором-«Луговиком», ...

Погожого весняного дня, 30 березня 2011 року, на «теплого Олекси» (так в народі називають цей день) на «старому цвинтарі» у Старому Угринові було вшановано пам’ять  староугринівця Олекси Перегіняка – «Кармелюка», якого ще односельчани поміж себе називають “Черемшин”. З ініціативи  працівників Історико-меморіального музею Степана Бандери та активістів місцевого осередку історико-просвітницького товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса було проведено ряд пошукових експедицій, підсумком яких стали записані та передані до фондів музею спогади жителів Старого Угринова та Бережниці, віднайдені світлини Олекси та встановлене місце поховання патріота-націоналіста.

 За день до цього, працівниками музею та активістами «Меморіалу» було проведено роботи по впорядкуванню віднайденої могили, а вже наступного дня встановлено та місцевим священиком о. Ярославом Мельничуком освячено березовий  хрест і відслужено  поминальну панахиду.  

30 березня 2015 року, на могилі Олекси, працівниками музею замість березового хреста було встановлено гробівець із крихти. Варто зазначити...

Уже традиційно, 5 березня в приміщенні  конференційного залу Історико-меморіального музею Степана Бандери в Старому Угринові  зібралося чимало гостей, щоб взяти участь у науково-практичній конференції“Полковник УПА – Василь Андрусяк – “Грегіт”: до сторіччя з дня народження”, приуроченої 65 річниці загибелі головнокомандувача УПА, Провідника ОУН в Україні, Героя України – Романа Шухевича. На захід прибули краєзнавці та науковці району і області, а також представники різних  політичних та громадських організацій.

На конференції було висвітлено матеріали, підготовлені на основі нових архівних досліджень та спогадів учасників національно-визвольних змагань. Місцевий парох о. Ярослав Мельничук разом з присутніми, поминальною молитвою згадав усіх тих, хто в ті нелегкі часи віддав своє життя за суверенне існування та розквіт українського народу, а з ініціативи завідувача Історико-меморіального музею Степана Бандери Степана Лесіва їх було вшановано  хвилиною мовчання...

До 71-ої річниці утворення УПА 

Десь там далеко на Волині…

 71 рік назад, в далекому 1942-ому, на Волині була створена перша сотня Української Повстанської Армії.  Вже понад 20 років в Старому Угринові, що на Калущині, традиційно збираються громадськість, представники влади, художні  колективи, школярі, місцеве населення, гості та запрошені, щоб відзначити чергову річницю створення УПА. Це свято спогадів. Ми згадуємо і вшановуємо тих, хто в ті складні часи навіки перейшов межу життя, але в людській  пам’яті та на сторінках нашої історії живі і житимуть вічно, вклонитися тим, хто не дивлячись на пережиті роки, на пройдені нелегкі шляхи, ще може приїхати на такі зустрічі. Жодного разу святкування не проходило без представників Калуської станиці братства вояків ОУН-УПА.

Цьогоріч минає 70 років як у бою з гітлерівськими загарбниками загинув сотенний першої сотні УПА Григорій Перегіняк–“Коробка”. Символічним і знаковим є той момент, що земляк Степана Бандери, залучений ним до роботи в ОУН, гідно продовжив боротьбу зі зброєю в руках. На заклик організації він пішов на Волинь творити перші військові відділи Української Повстанської Армії. Подамо до уваги читачів короткий життєпис українського воїна.

Народився Григорій 7 лютого 1910 року в селі Угринові Старому Калуського повіту в селянській родині Перегіняка Микити та Марії, з дому Савчук.

Передчасна смерть батька, Микити Перегіняка, осиротила малого Гриця. З юних літ важко працює, виконуючи всю чоловічу роботу по господарству.

Початкову освіту здобув у місцевій сільській школі. Продовжити навчання не було змоги через важке матеріальне становище. З цієї причини змушений був наймитувати у заможних господарів. Згодом пішов учнем до місцевого коваля. Через кілька років, освоївши ковальське ремесло, став працювати самостійно.

Молодість Григорія проходила в той час, коли син місцевого пароха о. Андрія Бандери – Степан, активно займався просвітницькою роботою на Калущині, і в селі зокрема. Це підтверджує цікавий документ, що зберігся в архіві Львова, куди передані документи по діяльності Пласту. В ньому Степан Бандера просить звільнити його від участі в інструкторському таборі, оскільки зайнятий громадською працею в селі. У проханні про звільнення Степан пише: “Цілі вакації (канікули – прим.) був зайнятий працею в читальні і кооперативі в селі Угринові Старім коло Калуша. Село це цілком спало до 1925 р. В читальні не було жодної діяльності, кооперативи не було взагалі. Щойно по вакаціях 1925 р. підписаний [прим. –С.Бандера] дав 1-у аматорську виставу, в 1926 р. заложив театрально-співоцький гурток, а в 1927 р. – кооперативу, тепер закладаю Луг. В селі немає нікого, щоб зайнявся цею працею, тому підписаний мусів бодай на вакації посвятитися цій справі. В тій самій цілі не записувався в році 1927–1928 на Університет та залишився в селі. З тої причини не може взяти участи в сьогорічному таборі,... бо коли б лишив розпочату працю на довший час, то опісля годі було б зібрати...

Наша кнопка:



<a href="https://bandera.if.ua/" target="_blank"><img src="https://bandera.if.ua/ImgEngine/museum-bandera.gif" alt="Історико-меморіальний музей Степана Бандери" width="88" height="31" border="0"></a>