Статья в газеті
Повертаючись до опублікованого
Встановити істину допомагають відгуки читачів
На низку моїх публікацій у газеті «Галичина», які порушують питання встановлення справжніх імен та прізвищ героїв Української Повстанської Армії, відгукнулися люди, які близько контактували з провідниками повстанського руху, і їхнім спогадам, безперечно, маємо довіряти. Якщо після публікації «Курінний «Іскра»: хто він?» було певне затишшя, то коли вийшла стаття «Герої повертаються із забуття», до мене зателефонували кілька осіб, які хотіли уточнити окремі моменти. Це мене дуже втішило, адже, крім наявності документальної бази, це вже другий спосіб розв’язання проблеми. Звісно, таку інформацію потрібно перевіряти, хоча ніхто не застрахований від того, що і в документах того часу не закралися помилки.
І все ж гадаємо, що цією публікацією ми зможемо поставити крапку на питанні походження одного із повстанських командирів, спочатку — сотенного, а пізніше — курінного, що мав псевдо «Іскра».
Спочатку зішлемося на спогади уродженки села Забережжя Богородчанського району Теодозії Федорів 1927 р. н., що у підпіллі мала псевдо «Голубка». Вона була зв’язковою, пізніше — санітаркою, знала багатьох провідників, зокрема і в своєму селі. Ця жвава жінка, яка попри те, що багато пережила, має добру пам’ять, розповіла зокрема, що Федір Гречанюк, який мав псевдо «Іскра», сотенним ніколи не був. Він брав участь у повстанському русі, але був тільки в боївці «Козака». До речі, це теж цікава особистість. Виявляється, «Козак» — це Михайло Шиндак (1924 р. н.) родом із Єзуполя. В його боївці, яка налічувала понад 25 боївкарів, перебував також його рідний брат на псевдо «Крилатий». Коли «Козак» загинув, на похороні була його дівчина «Незабудка», яка приїжджала з Єзуполя. Він похований на цвинтарі в селі Іваниківці разом із двома побратимами — «Пугачем» (Іван, прізвище невідоме, уродженець цього села) та «Буком» (із с. Підмочар біля Іваниківки).
У Ф. Гречанюка, котрого певний час через якусь прикру помилку сприймали за курінного «Іскру», був брат Петро. Він відігравав у підпіллі значно більшу роль. Кажуть, що був сотенним, хоча такого сотенного ми не зустрічаємо. Найімовірніше він, як і «Козак», керував місцевою групою повстанців. Про нього маємо таку інформацію, записану з вуст Т. Федорів: «Петро Гречанюк, 1907-1908 р. н., псевдо «Карпо». Походив із бідної сім’ї, рано залишився сиротою, працював у багатих господарів, зокрема і в мого батька. Брав активну участь у громадському житті села. На початку війни виїхав до Німеччини на вишкіл. До села повернувся у 1942 році, вчив молодь у читальні. Разом із ним у Німеччині із села були Гречанюк Онуфрій Іванович (сотенний «Вікторія»), Федорів Федір Іванович (по війні жив у Німеччині) і чоловік на псевдо — чи це було вуличне прізвисько - «Сивий». Розповідали, що він був сотенним на Волині.
Пізніше «Карпо» організував свою групу і оперував на досить широкому терені. Зокрема йому вдалося загітувати до підпільної боротьби двох сестер Покізяк - Дарію та Ярославу, котрі були родом із Лисця, працювали вчителями, а в підпільному русі виконували функції друкарок. Коли «Карпа» вбив енкаведист Сапожніков, то він зняв з нього чоботи, які ще були теплими, і взувся у них. Вбитий герой п’ять днів лежав біля сільради, а вороги тим часом стежили, хто за ним прийде. Тоді була тепла зима, і тіло почало розкладатись. Потім його відвезли у шанці, коло цвинтаря, де він лежав ще два дні. А вже відтак люди взяли тіло у верету, передали через загороду і відразу за нею, на цвинтарі, поховали».
Ми б не акцентували на постаті цього українського героя, якби інформація була відомою. Однак у 22-му томі «Літопису УПА» (Київ — Торонто, 2013) розшифрування його біографічних даних немає. Проте на с. 210 подано інформацію такого змісту: «10.07.1946 р. з села Хом’яків до с. Забережжя прийшов слідчий РО МВД Сапожніков з 6-ма більшовиками. Вони пішли на могилу сл. п. Карпа, скинули з хреста вінці, а на хресті прибили карточку з написом: «Карпо та Хитрий померли собачою смертю, а тепер прийшов строк Хмеля, Цимбалістого». По цій акції відійшли до району. Населення другого дня знову прикрасило могилу вінцями». Тепер стає відомо, хто є хто. Прояснилися також ім’я та прізвища кущового провідника «Хитрого» — це Гречанюк Василь. Про його загибель теж ідеться у згаданій книжці на сторінці 89-й. А «Хміль» — це провідник станиці с. Забережжя Семкович Василь, який загинув у 1948 році в рідному селі (див. таблицю на с. 237 того ж видання). Ось так спогади однієї жінки заповнили окремі «білі плями» минувшини.
Тепер щодо курінного «Іскри». Про нього згадує у своїх спогадах друга жінка, яка зв’язалася зі мною, Анастасія Гуменна, 1927 р. н., родом із смт. Солотвина. Вона, тоді 17-літня дівчина, була в тюрмі, коли в листопаді 1944 року її звільнив зі своєю сотнею «Іскра». Після визволення вона добре запам’ятала цього повстанського командира, бо він підійшов до неї, поплескав по плечі й сказав: «Що мені з тобов робити?». Це був здоровий чоловік із військовою виправкою, як було видно, із великим досвідом боротьби. Вже тоді в середовищі повстанців, хоч усе було законспіровано, говорили про те, що «іскра» родом із Сколівського району Львівської області. Пізніше п. Анастасії цю інформацію підтвердила секретар-друкарка сотні «Іскри» «Ореля» (справжнє прізвище —- Павлина Бойчук, 1926 р. н., родом з Делятина). Цікаво, що таку ж інформацію подає у своїй книжці і
В. Момот, відомості якого у своїй попередній статті ми поставили під сумнів. Пані Анастасія вважає, що курінний «Іскра» — це Дяченко Ігор, напевно, 1916 р. н., уродженець Сколівського району Львівської області.
Щоправда, укладачі книжки спогадів Петра Мельника «В огні повстання» (Івано-Франківськ, 2014 р.) Степан Лесів та Ярослав Коретчук подають інше прізвище — Дячишин. Ось біографічна довідка на «Іскру» за цим виданням: «Дячишин Ігор — «Іскра». Народився в Сколівському районі Львівської області. Інструктор — вишкільник, командир сотні вишкільного куреня УНС «Гайдамаки». Сформував та очолив сотню «Верховинці» групи «Чорний ліс». Восени 1944 р. сформував і очолив курінь «Сивуля». Загинув у сутичці із чекістсько-військовою групою на постілку Бойки с. Маняви Богородчанського району Івано-Франківської області. Лицар Бронзового Хреста Бойової заслуги та Срібного Хреста Бойової заслуги II класу. Сотник УПА». До цієї інформації можемо додати, що ґрунтовні знання і практику ведення військових дій він здобув у німецькому легіоні «Нахтігаль». Після загибелі тіло повстанського командира енкаведисти забрали до Солотвина і закопали на березі р. Бистриці Солотвинської.
Щодо прізвища, то думки, що «Іскра» - це все ж таки Дячишин, дотримується і провідний науковий співробітник Музею визвольної боротьби Петро Ганцюк, який також досить скрупульозно досліджує цю проблематику. Він теж подав кілька доповнень до моїх публікацій. Зокрема, повідомив, що сотенний «Мур» походив із с. Лугу біля Яремча, однак прізвище та ім’я його поки що не встановлено. Так само не ідентифіковано сотенного «Тура», але це не Михайло Борисюк із с. Зеленої, як подає П. Содоль. Гречко Степан не командир сотні, як було написано, а булавний сотні «Верховинці» куреня «Сивуля». Загинув 19 березня 1946 р. біля хутора Бухтівця: поранений він застрілився з пістоля. Чотовий «Горлоріз» (перша чота сотні «Лебеді») брав участь у нападі на с. Добровляни 24 липня 1945 року, а Бендус Євстахій із Єзуполя, що мав таке ж псевдо, був привселюдно страчений у Станіславі ще в січні того ж року разом із Маланюком Сильвестром — «Дубом» із с, Клузева. Саме тому п. Петро просить усіх дописувачів газети перед публікацією матеріалів на повстанську тематику проконсультуватися з науковими працівниками Івано-Франківського музею визвольної боротьби ім. С. Бандери, які займаються дослідженням діяльності ОУН - УПА на теренах Прикарпаття. Щоб потім не публікувати спростувань, як у нашому випадку.
Іван ДРАБЧУК.
Історик, член НСКУ.
http://www.galychyna.if.ua/publication/culture/vstanoviti-istinu-dopomagajut-vidguki-chitachiv/print.html
|